Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Він рухався нерівно, волочачи ногу, але все ще тримався прямо. Одяг був розірваний, обличчя розсічене, на грудях темніли плями крові — його власної й звіриної. Ліва рука висіла безпорадно, зате права стискала карабін. Коршун був схожий не на переможця, а на людину, яка вийшла з-під землі й принесла з собою лише одну думку: добити.

Остап не відразу зрозумів, що дивиться просто в дуло.

Чорне коло карабіна зупинилося навпроти його грудей. Повітря навколо стало густим і нерухомим. Чути було тільки його власне хрипке дихання, слабке булькання трясовини та ледь помітний пар, що піднімався від мокрої шерсті тигра.

— Ось і все, Мироничу, — прохрипів Коршун. Голос у нього змінився, став сипким і рваним. — Думав, переграв? Зіштовхнув мене з ведмедем і вирішив, що старий ліс тебе врятує?

Остап мовчав. Кінець рукава все ще був намотаний на його долоні. Він не випустив петлю, хоча пальці майже не відчували тканини.

— Помилився, — провадив Коршун. — Я своє забираю завжди. Завжди.

У його очах палала не просто злість. Там було приниження людини, яка звикла вважати себе найнебезпечнішою в будь-якій хащі й раптом виявилася пішаком у чужому задумі. За це він не пробачив би нікому.

Остап подивився повз нього на тигра. Звір був уже майже на твердій землі. Задня частина тіла ще лишалася у в’язкій багнюці, але передні лапи лежали біля кромки берега. Потрібно було зовсім трохи. Один ривок. Можливо, останній.

Можна було кинути тканину. Підняти руки. Виграти кілька секунд. Попросити, збрехати, потягнути час. Але в цю коротку паузу Остап раптом ясно побачив усе своє життя: довгі обходи під дощем, піч у порожній хаті, Ганнині очі, роки мовчазної ненависті й той погляд тигра, який він зустрів уранці біля болота. Усе це зійшлося в одному простому рішенні. Розпочате треба завершити.

Він уперся ногами глибше, нахилився всім тілом назад і рвонув.

У цьому русі не лишилося ні віку, ні втоми, ні страху. Лише впертість. Тканина затріщала так, ніби от-от розійдеться навпіл, але витримала. Болото видало важкий, чвакотливий звук. Величезне смугасте тіло зрушило, зірвалося з в’язкого присмоктування трясовини, перевалилося через край і нарешті вивалилося на тверду землю біля ніг Остапа.

Він зробив це.

Коліна в старого підломилися, але він утримався, спираючись на кінець мокрої осики. Тигр лежав нерухомо, дихав уривчасто, ніби кожен вдих діставався йому в борг.

Коршун розсміявся. Сміх вийшов глухим, булькотливим, страшним.

— Дякую, діду. Справді дякую. Роботу мені полегшив. Тепер звір мій.

Він зробив крок ближче. Карабін, як і раніше, дивився на Остапа.

— А ти… ти був міцним суперником. Не чекав. Але казка скінчилася.

Коршун хотів підійти на відстань вірного пострілу. Його чобіт наступив на мокру лапу тигра й зісковзнув. Він вилаявся, роздратовано копнув її носком, навіть не глянувши як слід. Уся його увага була прикута до здобичі. До живого товару, який він відвоював у болота, у ведмедя й у старого.

Остап побачив, як повіки тигра здригнулися.

Це не було розумним рішенням. Не було вдячністю. Не було вибором сторони. Просто в змученому тілі, де, здавалося, не лишилося нічого, крім холоду й болю, спалахнув останній звірячий імпульс. Запах свіжої крові. Різкий рух згори. Удар ногою. Небезпека поруч.

Із горла тигра вирвався короткий, глухий звук, радше кашель, ніж рик. Його тіло, що лежало безживно, на частку секунди стиснулося, як пружина.

Коршун устиг лише опустити погляд.

Передня лапа тигра злетіла знизу вгору. Удар був короткий і страшенно точний. Карабін смикнувся в руці браконьєра, але пострілу не сталося. Очі Коршуна розширилися від німого подиву. Він похитнувся, випустив зброю й упав навзнак поруч із краєм болота.

Після цього тиша стала повною.

Коршун іще кілька митей судомно ворушився, потім затих. Тигр знову лежав нерухомо. Останній удар забрав у нього майже все, що лишалося. Пара від його дихання змішувалася з холодною парою від мокрої землі.

Остап стояв між ними й не міг зрушити з місця. Навколо була маленька арена смерті: болото, мертвий браконьєр, сліди ведмедя, мокрий сніг, старий і звір, якого він витягнув не стільки руками, скільки власною волею.

Він повільно опустився на коліна. Руки тремтіли. У тілі не лишилося сили навіть на те, щоб зняти з долонь мокру тканину.

Тигр дивився на нього. У цьому погляді не було людського сенсу. Ні вдячності, ні злоби, ні обіцянки. Лише безмежна втома живої істоти, яка все ще не померла.

Вони дивилися одне на одного довго. Може, кілька хвилин. Може, менше. Остап утратив лік часу. Нарешті тигр ворухнувся. Спершу одна лапа, потім друга. Він спробував підвестися й знову осів. Потім усе ж став на передні лапи, хитнувся, підтягнув задні.

Він стояв, хитаючись, як новонароджене теля, але стояв. Багнюка стікала з боків, вода капала з живота, смуги на мокрій шерсті здавалися чорними. Звір обтрусився, зробив крок повз тіло Коршуна й зупинився.

Ще раз подивився на Остапа — довго, нерухомо, не кліпаючи.

Потім розвернувся й, накульгуючи, пішов до лісу. Його силует миготів між стовбурами дедалі рідше, аж поки остаточно не розчинився в темряві й мокрому снігу. Лісова темрява прийняла його назад, ніби нічого не сталося…