Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Минув місяць.

Зима вступила у свої права без поспіху, але міцно. Болота затягло кригою, струмки сховалися під сніговими шапками, лісові стежки стали тихішими. Лісовий дім Остапа знову жив звичним ладом: піч, вода, обходи, лагодження старих речей, короткі записи в журналі. Тільки сам він змінився. Не різко, не так, щоб це помітила випадкова людина. Просто в його мовчанні стало менше каменю. Увечері він, як і раніше, сідав біля печі, лагодив ремені, слухав, як вітер треть снігом об стіни. Але тепер інколи ловив себе на тому, що чекає не біди, а далекого шереху за деревами, упевненого кроку живого лісу.

Супутниковий телефон він знайшов потім біля тіла Коршуна, розбитий, але не до кінця. Довелося повозитися, сушити, лагодити, лаятися на дрібні деталі, але одного вечора апарат таки ожив. І ось, коли за вікном вила хуртовина, він коротко пискнув, приймаючи повідомлення.

Писала Олеся, біологиня з великого міста, з якою Остап іноді обмінювався відомостями про сліди й фотопастки.

«Остапе Мироновичу, у нас справжнє диво. Камери на вашій ділянці лісу зафіксували того самого молодого самця, якого вважали зниклим. Він вижив. Більше того — зайняв велику ділянку й витіснив старого суперника. Тепер він справжній господар цієї лісової території. Дякуємо вам».

Остап перечитав повідомлення кілька разів. Потім поклав телефон на стіл і довго сидів, слухаючи, як у печі осідає жар. На його суворому, обвітреному обличчі вперше за багато років з’явилася усмішка. Не весела й не широка. Тиха. Майже непомітна. Така, яка буває в людини, що нарешті перестала сперечатися з власною пам’яттю.

Наступного дня він вийшов на обхід. Сніг лежав рівно, чисто, і кожен слід на ньому читався як рядок. Біля старої стежки Остап зупинився. Через білу галявину тягнувся ланцюжок величезних відбитків. Він упізнав їх одразу: широка лапа, глибокий натиск, упевнений крок.

Тигр пройшов від річки, перетнув його обхідну стежку й не став наближатися до дому. Він обійшов її широкою дугою й пішов далі, у глуху засніжену хащу.

Остап зняв шапку. Вітер торкнув сиве волосся, холод ущипнув шкіру, але він не рухався. Він дивився туди, де серед дерев зникали сліди невидимого господаря. Той був удома. І Остап раптом зрозумів, що й сам більше не почувається в цьому лісі зовсім самотнім.