У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

За тиждень Мирон подзвонив зі сходового майданчика.

— Відчини. І розчахни двері ширше.

Дарина вийшла в коридор і завмерла.

Двоє вантажників обережно протискали в квартиру старе піаніно — її піаніно, давно оплакане й подумки поховане. Кришка була заново відполірована, подряпини виведені, молоточки замінені, педаль працювала м’яко.

— Ти його знайшов, — сказала вона не запитанням.

— Педаль заїдала. Тепер хід нормальний.

— Мироне Семеновичу… — голос у неї осів. — Ти викупив бабусине піаніно. І відновив.

— Я червонодеревник. Повертати старим речам життя — моя робота.

— Це не робота. І ти це знаєш.

Він промовчав.

Дарина сіла, підняла кришку й торкнулася клавіш. Перший акорд розійшовся по квартирі, де ще недавно не було ні фіранок, ні м’якого світла, ні місця для музики. Мирон стояв у дверному прорізі, схрестивши руки на грудях, і слухав. У ці хвилини його внутрішня броня стала прозорою, і Дарина побачила те саме скло, про яке говорила Марія Василівна…