У нотаріуса чоловік із коханкою сміялися з конверта, аж поки дружина не почала читати його вголос
Нотаріус, жінка в строгому темному костюмі, запросила їх до кабінету. Вона сіла за важкий стіл, поправила окуляри, відкрила теку й заговорила рівним голосом:
— Ми зібралися для оголошення заповіту Надії Андріївни Левчук, яка померла двадцять третього вересня.
Лариса здригнулася. Минуло вже пів року, але ця дата й досі відгукувалася в ній тупим болем. Надія Андріївна була єдиною в родині Романа, хто не відштовхував її холодною ввічливістю. Іноді Ларисі здавалося: свекруха любила її — тихо, без гучних слів, але по-справжньому.
Останні три роки Лариса майже жила в її квартирі. Годувала, перевертала, мила, змінювала білизну, читала вголос, коли хвора не могла заснути. Вони говорили про книжки, старі фільми, молодість і життя, яке люди надто часто відкладають на потім. Надія Андріївна згадувала чоловіка, важкі роки, їхню першу зустріч, а Лариса слухала й запам’ятовувала кожну подробицю, бо в цих розповідях хвора жінка ніби ненадовго повертала собі колишню силу.
Роман тоді любив повторювати, що не хоче «псувати собі нерви». До матері він зазирав раз на два тижні, хвилин на п’ятнадцять, і частіше лишався в коридорі з телефоном. Обличчя в нього було кисле, погляд увесь час повз до годинника. Іноді він кидав із кімнати кілька чергових фраз, питав, як справи, не слухаючи відповіді, і майже відразу починав збиратися. А потім він привів Марту й сказав Ларисі, що йде. У той період вона розривалася між квартирою свекрухи й колишнім житлом: Надію Андріївну не можна було залишити саму, а Роман вимагав, щоб Лариса з’їхала.
Той вечір залишився в пам’яті як крижаний уламок. Він прийшов, не зняв одразу пальта, зупинився на порозі й сказав: йому потрібне інше життя, вона більше його не приваблює. Без пояснень, без сорому, без спроби дібрати м’якші слова, ніби виносив із дому стару річ. Лариса тоді довго стояла мовчки, бо не знала, за який біль хапатися першим. Надія Андріївна плакала, стискаючи Ларисину руку, і шепотіла: «Пробач йому, донечко. І мене пробач, що такого сина виховала…»
