У шлюбну ніч теща побачила, що зять небезпечно поводиться з її донькою, і втрутилася без зайвих слів

— Заповіт у них, — прошепотіла Оксана.

Поспіхом злодії порозкидали папери, старі світлини, вицвілі дипломи. З-під ліжка виглядав червоний пояс. Галина нахилилася й підняла його. Тканина стерлася, але прізвище, вишите на кінці, ще читалося: Бондаренко. Даня тим часом розглядав фотографію — молода жінка на п’єдесталі, медаль на грудях.

— Мамо, це ти? Ось тут?

— Так, я.

— Навіщо ж усе це лежало захованим?

Галина провела пальцем по вишитих літерах.

— Мені здавалося, та жінка давно лишилася в іншому житті. І діставати її речі немає чого.

Вона обв’язала пояс поверх теплої кофти. Зараз від нього не було жодної практичної користі. Але Галина раптом відчула, що має право носити власне прізвище, пам’ятати свої перемоги й не ховати їх знову до шафи. Розгромлений дім не міг відібрати в неї ще й це.

Дорошенко фотографував зламані двері й викликав співробітників для огляду. Галина підійшла до старого письмового столу свекра. Нижня шухляда теж була висунута; у ній лишилися тільки пожовклі газети. Вона просунула руку глибше, до задньої стінки, і намацала металевий виступ.

Григорій Іванович Бондаренко, батько Віктора, багато років займався землемірними роботами. Стіл він змайстрував сам. Коли Галина ввійшла в родину, показав їй схованку: жартував, що тут ані миші, ані допитливі сусіди до грошей не доберуться. Вона натиснула на виступ. Дощечка подалася, відкриваючи вузьку порожнину.

Там лежали синій шкільний зошит і щільний згорток, перев’язаний мотузкою.

— Коробку знайшли, а сюди не дісталися, — сказала Галина.

У зошиті збереглися креслення ділянок, номери межових знаків, нотатки про засідання місцевої ради. Останні сторінки були присвячені суперечці з Павлом Ковалем. Ще дванадцять років тому той намагався посунути межу саду до річки. Спершу пропонував гроші, після відмови погрожував. Григорій Іванович записав, що зберіг копію підробленого акта, а справжній документ сховав окремо. За будь-якої нової перевірки меж велів орієнтуватися на камінь біля млина.

У згортку виявився акт із печаткою та знімки межового каменя. Дорошенко прочитав записи двічі, звіряючи їх із папером.

— Для нинішньої справи одного цього замало, — попередив він. — Але документи Коваля тепер є з чим звіряти.

Оксана спитала про телефонний запис. Поліцейський пояснив: разом із результатами огляду він підтримує їхню версію, однак Павло напевно заявить, що з бесіди вирізали частину й спотворили сенс.

— Отже, покажемо, про що була вся розмова, — відповіла Галина.

На подвір’ї грюкнули дверцята автомобіля. Із чорної машини вийшла Валентина, з нею — двоє чоловіків. Вона ще від хвіртки голосно оголосила, що приїхала мирно поговорити. На ґанок вийшов Дорошенко.

— Для мирних розмов зазвичай замки не ламають.

Валентина осіклася, побачивши форму. Сказала, що до зламу вони стосунку не мають, а брат прислав її по Оксану: дівчина після весілля зовсім утратила голову. Галина нагадала, що донька повнолітня й сама вирішить, куди йти.

— Спершу ти калічиш її чоловіка, потім не випускаєш її з дому! — обурилася Валентина.

Оксана з’явилася у дверях. Хустка закривала шию не повністю, і край синця був видний усім.

— Я залишаюся сама. До Руслана повертатися не збираюся.

Валентина відразу заговорила м’якше: він плаче, просить пробачення, попереду кілька операцій. Невже дружина покине чоловіка, коли йому так тяжко?

— Він мене душив, — вимовила Оксана.

— Посварилися по молодості. Думаєш, в інших такого не буває?

Галина підійшла ближче.

— Буває там, де кожен допомагає назвати це звичайною сваркою. І зараз ти робиш саме це.

Один із чоловіків підняв телефон. Валентина негайно повернулася до об’єктива: ось, мовляв, колишня спортсменка й далі погрожує, мало їй беззахисну людину на весіллі покалічити. Галина побачила, як спритно змінюється її голос для запису. Від неї чекали спалаху, різкого руху, нових зручних кадрів.

Вона лишилася стояти на місці.

— Розмову закінчено. Їдьте разом зі своїми супутниками.

Перед від’їздом Валентина передала останню вимогу. Завтра Павло Андрійович чекає на них у будинку культури. Там будуть родичі, люди з підприємства й нотаріус. Якщо Оксана при всіх скаже, що до чоловіка претензій не має, вони не домагатимуться арешту Галини. Інакше про неї дізнається все селище — і ринок теж.

Машина поїхала. Дорошенко назвав запрошення пасткою. Галина кивнула, але відмовлятися не збиралася. На підготовку лишалося менше доби…