У в’язниці не могли збагнути, як жінки в цілковитій ізоляції завагітніли, аж поки не підняли архів відеоспостереження

Клопотання розглядали без зайвого розголосу. Адміністрація не намагалася виправдати вчинок Анни чи перетворити його на красиву легенду. У документі сухо перелічувалися медичні ризики, термін вагітності, умови утримання й необхідність захистити майбутню дитину. Відповідь надійшла не відразу, і весь цей час у камері №17 текло звичне життя, тепер вимірюване не лише брязкотом ключів, а й ростом живота.

Лікарі почали оглядати Анну регулярно. Їй видали вітаміни, змінили харчування й завели в медичній частині окрему картку. Жодних особливих привілеїв Анна не вимагала. Вона мовчки виконувала призначення, поверталася до камери й сідала на звичне місце біля стіни. Іноді вона довго тримала обидві долоні на животі. Якщо дитина ворушилася, її обличчя на мить змінювалося, але потім знову ставало спокійним.

Дозвіл на безпечні пологи було отримано, а в адміністрації заздалегідь узгодили порядок перевезення до міської лікарні. Здавалося, найважча частина позаду: таємницю розкрито, протокол підготовлено, всі відповідальні особи повідомлені. Але наприкінці зими, коли термін вагітності ще не сягнув належного, на місто налетів сильний шторм.

Дощ бив у вікна з такою силою, ніби за стінами плескалося море. Пориви вітру змушували тремтіти залізні ґрати, а переповнені стоки не встигали відводити воду з подвір’я. Небо здавалося суцільною сірою плитою, яку раз у раз розтинали лише спалахи блискавок. Один із розрядів пошкодив обладнання, і основне електропостачання перервалося. Резервні генератори запрацювали, але світло в коридорах то гасло, то знову спалахувало.

Близько четвертої години ранку охоронниця, проходячи повз камеру №17, почула приглушений стогін. Анна лежала на підлозі, згорнувшись і обхопивши живіт руками. Вона не кликала на допомогу, а лише час від часу торкалася пальцями металевих дверей. Камеру відчинили, і жінку негайно перенесли до медичного відділення. Лікарка Ольга Мельник швидко оглянула її й зрозуміла, що почалися передчасні пологи.

Машина швидкої допомоги не могла проїхати через затоплені ділянки, а зв’язок із містом то з’являвся, то зникав. Чекати було небезпечно. Лікарка ухвалила рішення готуватися до пологів у стінах установи. У маленьку палату принесли все, що могли, старша медсестра розклала інструменти, а охоронниця залишилася біля дверей. Під стелею блимала лампа, за вікном гуркотів грім, а Анна лежала на вузькому ліжку й, вчепившись у його край, мовчки зустрічала кожну нову перейму…