У в’язниці не могли збагнути, як жінки в цілковитій ізоляції завагітніли, аж поки не підняли архів відеоспостереження

Наступного ранку ще до світанку задзвонили внутрішні телефони. До восьмої години в актовій залі мав зібратися весь персонал. Охоронниці, лікарі, техніки й працівники адміністрації зайняли всі стільці й стали вздовж стін. На чолі довгого столу сидів Віктор Савчук. Перед ним лежала товста червона папка з номером справи, але відкривати її директор не став: кожну сторінку він уже знав напам’ять.

Савчук говорив про пролом у системі, який дозволив таємно передати до камери заборонені предмети. Його цікавила персональна відповідальність і те, як перекрити виявлений технічний канал. Він наголосив, що особисті почуття не можуть замінювати правила. Молоді охоронниці опустили очі, медики напружено перезирнулися, а стельовий вентилятор у тиші скрипів надто голосно.

У цю мить Ірина підвелася зі свого місця. Вона не чекала запрошення до слова, підійшла до столу й поклала перед директором прозору папку. Усередині був лист Анни. Ірина промовила лише кілька фраз: вона не вважала вагітність хитрим ходом заради порятунку. Ув’язнена не просила про помилування, не перекладала провини на інших і не торгувалася. Вона просила лише про те, щоб її дитина з’явилася на світ у безпеці.

Савчук вислухав її з непроникним обличчям, а потім поцікавився, чи перестало для неї мати значення грубе порушення. Ірина не відступила й не підвищила голосу. Вона відповіла, що порушення нікуди не зникло, але тепер перед ними стоїть ще й вибір між буквою інструкції та відповідальністю за безпорадне життя. Ніхто не підтримав її оплесками, але й заперечень не пролунало.

Нарада тривала ще близько двох годин. Винних серед штатних працівників не знайшли, тому суворих дисциплінарних стягнень не було. Натомість керівництво вирішило направити до вищої інстанції особливе клопотання. У ньому просили дозволити Анні доносити дитину й народити під повним медичним наглядом. Під документом з’явилися підписи директора й усього керівного складу — одностайність, якої в цих стінах не бачили багато років…