Уночі до моргу доправили потонулого мільйонера, але санітарка помітила деталь, що не збігалася з офіційною версією

— Вікторе Петровичу! — сказала вона неголосно, професійним голосом сестри, яким тридцять років будила пацієнтів після операцій. — Прокидаємося! Час!

Повіки в нього здригнулися, але не піднялися. Очні яблука під ними рухалися повільно, як риби під кригою.

Вона порахувала пульс. Ниткоподібний. П’ятдесят два.

Вона підняла йому повіки й посвітлила в очі. Реакція зіниць була млява, але зберігалася. До машини доведеться вести його майже на собі.

Вона посадила його. Надягла на нього своє запасне пальто, привезене в сумці. Обмотала шию своїм шарфом.

Поки взувала, озирнулася. На підвіконні ящик з-під інструментів. У ньому паспорт Віктора, якісь нотаріальні копії й бляшана коробка з-під цукерок «Столичні», перев’язана аптечною гумкою.

Коробку й документи вона сунула в сумку, не дивлячись. До хвіртки вони дійшли за двадцять хвилин. Він переставляв ноги, як переставляють меблі, усією вагою навалюючись їй на плече.

І від кожного його кроку в неї під лопатками ходило велике тремтіння. Не від ваги, а від іншого. На повороті таксист мовчки відчинив задні дверцята.

Мовчки допоміг укласти. Мовчки поїхав, дивлячись суворо перед собою. Лише біля самого міста він спитав:

— У лікарню?

— Додому, — сказала Людмила…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇