Уночі до моргу доправили потонулого мільйонера, але санітарка помітила деталь, що не збігалася з офіційною версією

Не стогін навіть, а мукання, рівне, монотонне, яким мукають люди, яким давно вже байдуже, чи хтось їх чує. Назад в автобусі вона всю дорогу простояла, дивлячись у чорне вікно, і пальці її самі собою перебирали ручку сумки, так, як перебирають інструменти на лотку перед довгою операцією.

У п’ятницю ввечері чорний позашляховик, як вона й вирахувала, поїхав у місто.

Богдан возив удову по ресторанах щоп’ятниці. Сторож на воротах агентства знав про це краще за диспетчера. Людмила доїхала до селища стареньким таксі.

Таксист, сивий, із колишніх водіїв швидкої, взяв недорого й погодився чекати на повороті, не ставлячи запитань. По її обличчю було видно, що запитання марні. Собака взяв ковбасу з долоні й пішов за Людмилою слідом, виляючи, аж до самого ґанку.

Двері будинку були замкнені на навісний замок, але вікно веранди трималося на одному шпінгалеті. Усередині пахло так, як пахне в палатах, де лежачих не перевертають: ліками, сирістю й вистиглим супом. Ліхтарик вихопив сходи.

На східцях — упаковки з-під ампул, блюдця з покришеними таблетками, поїльник із бурим чаєм. Він лежав на залізному ліжку в другій кімнаті, поверх ковдри, у спортивних штанах і розтягнутій майці, сивий, страшенно схудлий, із щетиною в палець. Людмила посвітлила на праву руку.

Мізинець був кривий, неправильно зрісся, рідний. Під ключицею, у вирізі майки, білів шрам, той самий від студентської бійки на набережній. Через неї, між іншим, і була та бійка…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇