Уночі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в неї вже була своя правда

Болю не було. Для неї це мало більше значення, ніж усе, що міг би зараз сказати чоловік. Вона остаточно переконалася: історія закінчилася не тому, що вона змусила себе так думати. На місці колишнього почуття залишалася порожнеча, але порожнеча теж колись затягується, як післяопераційний рубець, не позбавляючи людину здатності жити далі.

Валентина Петрівна приходила до сина щодня. Ніхто не перешкоджав їй, і перетиналися вони з Ларисою рідко: маршрути відділенням ніби самі розходилися. Одного разу обидві опинилися біля сестринського поста одночасно.

— Ларо, — невпевнено почала свекруха.

— Валентино Петрівно.

— Я хотіла сказати… Я розумію, що він не мав так чинити. Справді розумію.

Лариса мовчки чекала.

— Але ти могла б… — жінка обірвала себе й похитала головою. — Ні. Неважливо. Я все розумію.

— Добре.

Більшого Лариса й не очікувала. У сімдесят років людина рідко змінюється в самій основі. Валентина Петрівна не стала іншою, лише на коротку мить побачила те, від чого раніше старанно відверталася. Навіть це було для неї значним кроком.

Степан Миронович якось наздогнав Ларису біля ліфта.

— Можна тобі сказати одну річ?

Він понизив голос, щоб розмови не чули сторонні.

— Те, що ти зробила тієї ночі, зміг би далеко не кожен.

— Я виконувала роботу.

— Знаю, що ти відповіси саме так. І знаю, що це правда. Але розумію також, чого тобі коштувала ця робота.

Степан Миронович помовчав.

— Дякую.

Лариса уважно подивилася на нього.

— Ви хороша людина. Шкода тільки, що так рідко дозволяли іншим це побачити.

Він прийняв зауваження без образи.

— Я надто пізно багато чого зрозумів. Але все-таки зрозумів.

Підійшов ліфт, і вони розійшлися в різні боки.

Павла виписали за дванадцять днів. За цей час Лариса ще двічі оглядала його за планом. Обидва рази чоловік намагався перевести розмову з лікування на їхні стосунки, і обидва рази вона спокійно повертала його до показників, призначень і відновлення. Річ була не в страху перед поясненням. Усе важливе вже стало очевидним, а без кінця проговорювати очевидне Лариса не бачила сенсу.

У день виписки вона не прийшла: її присутність не була потрібна. Богдан чудово впорався сам. Колеги повідомили, що Павло поїхав разом із батьками, поки Лариса перебувала в операційній.

Оксана Левченко провела в лікарні вісімнадцять днів. Вагітність вдалося зберегти. Перед випискою Ірина Василівна пояснила, що стан дитини залишається стабільним і поки немає причин очікувати поганого. Молода жінка кивала, але, здається, чула не все. У її погляді було надто багато тривожних думок водночас.

Вона попросила медсестру дізнатися, чи погодиться поговорити хірургиня, яка проводила операцію. Олеся передала прохання Ларисі.

— Пацієнтка з третьої палати, Левченко. Уже зібралася додому, але хоче вас побачити.

— Добре.

Оксана стояла біля ліжка в застебнутій куртці й із сумкою в руці. Тепер Лариса ще ясніше бачила, наскільки вона молода: двадцять сім років, округлий живіт під одягом, втомлене обличчя після важких тижнів.

— Ларисо Миколаївно… Я знаю, що вам усе відомо.

— Хто сказав?

— Павло. Ми розмовляли телефоном.

Лариса нічого не відповіла.

— Я не знаю, що говорять у таких випадках, — вела далі Оксана після паузи. — Напевно, відповідних слів узагалі немає. Я розумію, що ви могли відмовитися й покликати іншого лікаря. Але ви не відмовилися.

— Тієї ночі іншого хірурга, здатного негайно почати таку операцію, у лікарні не було.

— Усе одно. Для мене це нічого не змінює.

Оксана опустила очі.

— Я не намагаюся виправдовуватися.

— У цьому немає потреби. Імовірність благополучного результату для дитини висока. Спостерігайтеся в акушера, дотримуйтеся призначень і поки не піднімайте важкого.

— Дякую, — просто промовила молода жінка.

— Одужуйте.

На цьому їхня єдина особиста розмова закінчилася. Лариса вийшла з палати й повернулася до стосу медичних карт на посту. Більше вони не зустрічалися…