Уночі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в неї вже була своя правда

За три тижні після виписки Павла Лариса й Павло приїхали до нотаріуса. Він прийшов сам, Ларису супроводжував Роман Аркадійович. Угода передбачала передачу частки Павла в квартирі Мар’яні. Як Лариса й передбачала, він підписав усі пункти без заперечень.

Нотаріус докладно роз’яснив кожну умову, вказав місця для підписів і зібрав документи. На вулиці Павло зупинився біля сходів.

— Ларо…

Вона обернулася.

— Я хочу дещо сказати. — Він замовк, потім почав знову: — Розумію, що тепер слова майже нічого не виправлять. Але я нарешті побачив, що робив неправильно. І як давно це почалося.

— Добре.

— Це все?

— А що ти хотів би почути?

Відповіді в нього не було.

— Павле, я не злюся. Злість забирає надто багато сил, а мені шкода віддавати їх минулому. Щодо квартири ти вчинив чесно, і я це ціную.

— Це не заслуга. Я зробив лише необхідний мінімум.

— Але все ж зробив. Бережи себе.

Лариса взяла ключі й попрямувала до машини. Вона не озирнулася не з принципу — просто позаду більше не залишалося нічого, заради чого варто було б зупинитися. Удома на неї чекала Мар’яна з чайником, а будь-якої миті міг зателефонувати Богдан щодо одного з пацієнтів. Життя тривало й нарешті належало їй самій.

У грудні Лариса переставила меблі у вітальні. Символічного сенсу вона в цьому не шукала: диван давно стояв незручно щодо вікна, але раніше руки до нього не доходили. Мар’яна мовчки допомагала тягти важкий куток, потім відійшла до дверей і оцінила результат.

— Так краще.

— Набагато краще.

Більше вони про зміни в домі не говорили. Доньці взагалі не потрібні були довгі пояснення. Вона не влаштовувала демонстративних сцен, не розпитувала матір про батька й не доводила, на чиєму вона боці. Продовжувала вчитися, читати й робити домашні завдання по відеозв’язку з подругою Веронікою.

Одного разу Павло зателефонував Мар’яні. Вони розмовляли близько двадцяти хвилин. Після цього дівчинка прийшла на кухню й налила води.

— Він питав, чи можна зустрітися під час канікул.

— Вирішувати тобі.

Мар’яна трохи подумала.

— Напевно, можна. Він же непоганий. Просто…

— Просто, — повторила Лариса.

Цього виявилося досить.

Грудень у відділенні видався напруженим. Чергування змінювали планові й екстрені операції. Богдан упевнено просувався в ординатурі, і за пів року вже можна було обговорювати самостійну практику. На одному з розборів Лариса сказала йому про це прямо, не перетворюючи оцінку на урочисту похвалу. Високий, зазвичай незворушний молодий лікар ледь помітно почервонів.

Про розлучення колеги знали. У лікарні особисті новини поширюються швидко, навіть коли ніхто спеціально їх не розповідає. Але колектив був хорошим: люди розуміли, що в кожного за спиною існує власне життя, куди не можна входити без запрошення.

Олеся якось принесла Ларисі каву з невеликою запискою: «Ви найкращий хірург з усіх, кого я знаю». Та прочитала, акуратно склала листок і прибрала до кишені. Не тому, що слова були байдужі. Іноді важливе краще не виставляти напоказ.

Ірина Василівна якось затрималася в ординаторській після консультації.

— Я все думаю про ту ніч. Ти неймовірно сильна.

— Ми обидві тоді не спали й зробили необхідне.

— Я кажу не лише про роботу…