Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

Спершу йому здалося, що літня жінка вже не подає ознак життя. Вона майже не дихала. Пульс ледь прощупувався. Але за кілька секунд Павло почув слабке серцебиття і відразу викликав швидку.

На щастя, медики приїхали швидко. Стареньку поклали на ноші й понесли до машини. Собаки металися поруч, не знаходячи собі місця від тривоги. Вони намагалися застрибнути в швидку слідом за господинею.

— Ви що, з глузду з’їхали? Приберіть своїх вовкодавів! — роздратовано кинув лікар Павлові.

Собаки раптом протяжно завили, а потім із гучним, душероздираючим гавкотом кинулися слідом за машиною, що від’їжджала. Навіть Павло, людина грубувата й не надто сентиментальна, не зміг стримати сліз.

Марію Петрівну привезли до лікарні майже непритомною. Прогнози лікарів були тяжкими. Раптовий інсульт на тлі двобічної пневмонії, що стрімко розвивалася, міг закінчитися смертю.

Два місяці жінка провела в реанімації. Медичний персонал майже не вірив, що в такому віці можна впоратися з такою хворобою. Але, на спільну радість, Марія Петрівна все ж почала поволі приходити до тями. Через три тижні після стабілізації її перевели з реанімації до звичайної палати.

За весь час у лікарні ніхто з родичів її не шукав. Медсестри лише тихо перемовлялися між собою:

— Отак живеш, нікому зла не робиш, а потім опиняєшся викинутою на кладовище.

Якби вони знали, наскільки близькі до правди, напевно, самі б здивувалися.

Коли Марія Петрівна почала потроху говорити, хай і плутаючи слова після хвороби, лікар спитав, чи є в неї рідні. Жінка у відповідь розплакалася й заперечно похитала головою. Про себе вона розповідати не хотіла. Лише знову й знову питала:

— Де мої собачки? Як вони без мене? Хто їх годує?