Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

Пси схопилися й кинулися шукати людей, ніби розуміли: треба терміново кликати на допомогу. Вони, звісно, не знали, що сторож Павло і начальник кладовища Віктор Степанович напередодні встановили біля пам’ятника маленьку камеру, щоб розібратися, хто з’являється там уночі. У той момент Марія Петрівна була в місті й не підозрювала, що тепер місце біля могил перебуває під наглядом. Уранці Павло збирався переглянути запис і нарешті зрозуміти, що ж так його налякало в перше чергування.

Але переглянути він не встиг.

Під ранок Павло задрімав і прокинувся від гучного собачого гавкоту біля самої сторожки.

— Та що вам тут треба? Надоїли вже! — роздратовано крикнув він.

Про всяк випадок він схопив лижну палицю, незрозуміло навіщо поставлену в кутку, і розчинив двері.

На порозі стояли чотири величезні пси. Вони не гарчали, не кидалися. Лише дивилися на нього так розпачливо й благально, що Павло мимоволі розгубився.

Один собака обережно потягнув його зубами за штанину, ніби показуючи: треба йти. Терміново.

«Отже, щось сталося, — майнула в Павла думка. — Просто так дворові собаки не стануть так переживати за людину».

Він більше не роздумував і пішов за ними.

Те, що Павло побачив біля могили, вразило його до глибини душі. На мить він утратив дар мови. Він і уявити не міг, до якого відчаю має дійти людина, щоб жити на кладовищі…