Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

— Що? — спитала Оксана.

Кирило говорив тихо, майже не рухаючи губами:

— Рік той самий. Земельні ділянки під промислову забудову. Місцева влада оформлювала їх за заниженою вартістю через підставні фірми. Потім ці ділянки пішли посередникам.

— Ви знаєте про це?

Він підвів на неї погляд. У його обличчі з’явилося не почуття провини — ще ні, — але щось поруч із ним.

— Одна з дочірніх компаній мого холдингу купила ті ділянки. Через ланцюжок посередників. Ми не перевірили його так глибоко, як мали б.

Тиша стала щільною. Господиня нарешті перегорнула сторінку накладної — надто повільно, надто голосно.

Оксана підвелася. Не від люті. Радше від того, що сидіти стало неможливо.

— Отже, людина, яку я врятувала в тайзі, керує компанією, яка виявилася ланкою схеми, через яку мене посадили. І ця ж людина, можливо, може допомогти довести мою невинуватість.

— Так, — сказав Кирило.

— Це випадковість?

— Ні. Думаю, ні.

Він знову взяв слухавку, але не набрав номер одразу.

— У цій історії є початок, винні й, сподіваюся, кінець. Я не знав про вашу частину. Але тепер знаю.

— І що?

— Зараз я викличу своїх людей. Ви можете піти просто зараз. Я не назву ваше ім’я владі. Це моє слово.

— Слово людини з мільярдами?

— Слово людини, яку ви не залишили помирати.

Оксана дивилася на двері. За ними була дорога, ліс, холод і колишній самотній спосіб виживання. Тут — незнайомець, надто багатий і надто небезпечний, але його голос уперше за три роки не звучав як голос системи, яка вже вирішила все за неї.

— Залишуся, — сказала Оксана.

Кирило кивнув і набрав номер.

Гелікоптер прилетів за кілька годин. Увесь цей час вони сиділи в крамниці: Оксана їла сухе печиво зі старого пайка, господиня наливала чай, Кирило говорив коротко й точно, ніби кризи були для нього звичною роботою, тільки зазвичай — без крові, мотузок і тайги. Коли надворі загуркотіли лопаті, господиня перехрестилася одним швидким рухом і відвела очі.

Біля борта стояв чоловік у строгому темному пальті — зовсім не по погоді. Обличчя рівне, погляд професійно порожній. Оксана одразу зрозуміла: особистий помічник. Із тих людей, яких цінують за здатність не показувати ні здивування, ні страху.

— Кириле Андрійовичу, — сказав він. — Роман.

— Це Оксана Коваленко. Вона летить із нами.

Роман подивився на Оксану: чужа куртка, сліди обмороження, руки, які вона тримала так, ніби на них і досі могли бути кайданки.

— Коваленко, — повторив він обережно. — Мені потрібно перевірити…

— Романе, — сказав Кирило.

Одного слова вистачило. Помічник зімкнув губи й кивнув.

Оксана піднялася в салон, сіла біля вікна й дивилася, як тайга поволі відходить униз — величезна, біла, байдужа. Вона не знала, підіймається зараз до порятунку чи просто до нової пастки…