Різне

Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

— Куди ми летимо? — спитала вона, коли шум став рівнішим.

— В адміністративний центр регіону. У мене там офіс і люди, яким я довіряю. Перш ніж робити наступний крок, треба зібрати документи.

— Який крок?

Кирило дивився в ілюмінатор, де під білою пеленою зникали лісові дороги.

— Назар зараз у великому місті. За кілька днів має відбутися рада директорів. Якщо я з’явлюся — управління повертається до мене. Якщо не з’явлюся — він оформить усе на себе.

— Він певен, що ви не з’явитеся.

— Певен.

— Помиляється?

— Тепер так.

Оксана помітила, як він торкнувся кишені з годинником, ніби перевірив не річ, а обіцянку.

— Ви не боїтеся?

— Боюся, — відповів він без пафосу. — Це мій брат. Ми виросли поруч. Перші роки компанії будували разом. Я не хочу його знищувати. Я хочу, щоб він відповів за те, що зробив.

— Іноді це одне й те саме.

Кирило промовчав.

Офіс холдингу займав верхні поверхи скляної ділової будівлі на набережній широкої замерзлої ріки. Оксана зайшла туди в чужій куртці, з тайгою у волоссі й обличчям людини, в якої більше немає сил ховати втому. Співробітники дивилися на неї по-різному: з цікавістю, тривогою, підозрою. У цьому блиску скла, у тиші килимових доріжок, у рівному світлі ламп вона почувалася не врятованою, а занесеною з іншого світу — такого, де ціною помилки буває не зіпсований договір, а людське життя.

Кирило нікому нічого не пояснював. Провів її просто до переговорної, зачинив двері й лише тоді сів, скривившись від болю.

— Романе, — сказав він помічникові. — Мені потрібно все по тих земельних угодах. Далекий район, ділянки під промислову забудову, рік укладання договорів. Ланцюжок компаній, імена, банківські операції, службові листи.

— Це займе час.

— Часу немає. У тебе дві доби.

— Зрозумів.

— І ще. Справа Оксани Сергіївни Коваленко. Смерть чиновника Павла Шрамка. Слідчі, свідки, матеріали суду. Знайди юриста з перегляду вироків. Найкращого з тих, хто погодиться негайно.

Оксана стояла біля вікна й дивилася на ріку під льодом.

— Не треба, — сказала вона, не обертаючись.

— Треба мені, — відповів Кирило.

Роман вийшов. У кімнаті стало тихо.

— Вам потрібен одяг, — сказав Кирило.

— Не обов’язково.

— Обов’язково. Тут є крамниці. Роман організує.

— Я звикла обходитися.

— Бачу.

Він говорив м’яко, але не поступався.

— Тільки ви зараз не в лісі й не за колючим дротом.

Оксана обернулася.