Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

Кирило Вербицький прийшов до тями вранці. Спершу побачив стелю — низьку, дерев’яну, з темними плямами сажі. Потім почув піч праворуч. Потім зрозумів, що поруч хтось дихає. Він спробував підвестися — і біль у боці вдарив так різко, що світ звузився до однієї білої плями.

— Лежіть, — сказав жіночий голос.

Голос був трохи хриплуватий, низький, цілком спокійний. Без жалю, без переляку, без того метушливого співчуття, якого Кирило терпіти не міг у лікарняних палатах. Він повернув голову.

Біля печі сиділа жінка. Років тридцяти п’яти. Темно-русяве волосся коротко підстрижене, обличчя худе, вилиці різкі, очі сірі й уважні. На ній була чоловіча куртка на кілька розмірів більша, але без підкладки — і Кирило швидко зрозумів чому: підкладка туго обхоплювала його рану.

— Хто ви? — спитав він.

— Зараз це не важливо.

— Ви мене перев’язали?

— Так.

— Звідки ви тут?

Жінка помовчала.

— Проходила повз.

Фраза була неможливою. У тайзі, в лютому, за десятки кілометрів від нормального житла ніхто не «проходить повз». Але Кирило не став сперечатися. Сперечатися з людиною, яка щойно витягла тебе з того світу, було не найкращою першою стратегією.

— Скільки я був непритомний?

— Близько дев’яти годин.

— У мене був супутниковий телефон.

— Розряджений. Я його знайшла.

Він знову спробував сісти — тепер повільно. Жінка не кинулася допомагати, але й не зупинила. Просто спостерігала, готова втрутитися, якщо він звалиться. Це чомусь подобалося йому більше, ніж дбайливі руки.

— Ви медик? — спитав Кирило.

У її погляді на мить майнула настороженість.

— З чого ви взяли?

— Пов’язка. І ще ви все робили по слідах. Тягли мене з зупинками, не хаотично. Так діє людина, яка розуміє, коли треба берегти сили.

Вона довго дивилася на нього.

— Раніше була фельдшеркою.

— Раніше?

— Їжте.

Вона підвелася, налила в бляшану кружку гарячу каламутну рідину із сухого пайка й простягнула йому. Суп пах старим металом і порошком, але Кирило пив його так, ніби то був найкращий бульйон у житті. Потім знову подивився на неї:

— Як вас звати?

— Ніяк.

— Ніяково буде звертатися.

— Переживете.

Він ледь помітно кивнув.

— Гаразд. Мене звати Кирило.

— Я знаю.

Вона вимовила це надто рівно. Він зрозумів: документи вона бачила. І разом із документами — все, що вони означали…