Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

Стара заїмка знайшлася за три сотні кроків на південний захід. Оксана помітила її не одразу: низький темний дах майже зливався з ялинами, частина настилу провалилася, вікно було забите дошкою. Але стіни трималися, двері відчинилися після двох ривків, і всередині пахло холодним попелом, сухим деревом і мишами.

Там була буржуйка, нари, каструля з облізлою емаллю, брезент у кутку й дрова під навісом — запас, який хтось склав ще восени й чомусь не забрав. Під нарами знайшлася скринька із сухим пайком. Термін давно вийшов, але голодній людині такі цифри нічого не кажуть.

Оксана повернулася до Кирила.

Вона тягла його ривками. Спершу думала, що впорається швидше: обмотає його руки, підхопить під плечі, піде спиною вперед. За двадцять метрів зрозуміла, наскільки помилялася. Він важив не менше вісімдесяти п’яти кілограмів. Вона після трьох років казенної їжі й трьох діб втечі — навряд чи більше п’ятдесяти двох. Наст місцями тримав, місцями ламався, і кожен провал забирав сили, яких уже не було.

Оксана не рахувала відстань — вона рахувала вдихи. Десять ривків — зупинка. Ще десять — і знову зупинка, доки темні плями перед очима не розповзалися по краях зору. Щоразу вона перевіряла, чи дихає Кирило, й щоразу слабкий хрип повертав її до справи краще за будь-яку команду. Відступити тепер означало визнати, що все це було марно: і втеча, і кров на снігу, і знайдена заїмка, і її власна впертість.

Двісті метрів вона пройшла на впертості. Потім ще сто — на злості. Останні кроки — на одному звуці його дихання. Двічі падала поруч із ним і лежала, не в силі навіть підняти голову. Один раз подумала, що ось тепер усе — звідси не встане. Але Кирило знову хрипко вдихнув, і вона підвелася, бо цей вдих був наказом сильнішим за будь-який конвой.

Коли вона затягла його в заїмку й поклала на нари, руки в неї тремтіли так, що сірники ламалися. Вона все-таки розпалила піч. Зняла з себе куртку, розпорола підкладку, зробила нормальну пов’язку, наскільки дозволяли брудні, крижані умови. Накрила Кирила брезентом, підклала під голову згорнуту тканину, ще раз перевірила пульс.

Потім сама сповзла на підлогу біля печі. Сказала собі: п’ять хвилин. Лише заплющити очі, лише дати тілу перестати тремтіти. Вона не почула, як за стіною завив вітер, не відчула, як тепло поволі наповнило тісну хатину…