Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

— Паспорт? — уточнив Кирило.

— Так.

— І що ви вирішили?

Жінка знову сіла на підлогу, обхопила кружку обома руками, ніби тепло від бляшанки могло втримати її при тямі.

— Що хтось дуже хотів, аби ви не вийшли з цього лісу. І підготував усе так, щоб вас або не знайшли, або прийняли за нещасний випадок.

— Ви пам’ятаєте, хто це був? — спитала вона після короткої паузи.

Кирило подивився в кружку.

— Ні.

Вона не стала казати, що він бреше. Він це помітив і оцінив. За вікном сірів світанок — безбарвний, як крейда на брудній дошці. Треба було заряджати телефон, виходити до людей, викликати допомогу. Усе це Кирило розумів. Але спершу йому потрібно було збагнути, хто ця жінка, чому вона опинилася в тайзі й чому тримається так, ніби чужа смерть для неї — не подія, а робоче завдання.

— Ви не просто фельдшерка, — сказав він. — Або вже не фельдшерка.

Вона не відповіла.

— Куртка чужа. Імені ви не називаєте. Документів, мабуть, немає. У лісі взимку вас не дивує ні прив’язаний чоловік, ні кров, ні те, що за нами можуть повернутися. Отже, ви не випадкова мандрівниця.

— У вас непогана голова, — сказала вона. — Для людини, яку вчора кинули замерзати.

— Що вам потрібно?

— Нічого.

— Усі чогось хочуть.

Вона підвела очі.

— Я хочу, щоб ви вижили. Не тому, що ви багаті. Тому що я медик.

Кирило мовчав кілька секунд.

— Я вам вірю.

Вона знову нічого не сказала. Підійшла до заколоченого вікна, визирнула в щілину між дошками.

— Йти треба до полудня. Ті, хто вас залишив, можуть повернутися перевірити.

— Куди йти?

— Тут є стежка. Години дві до невеликого селища. Там має бути телефон.