В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Storium · Читать на русском:

І коли одного разу випала нагода, він уже був до неї готовий. Хоч сам іще не називав це так. Це сталося навесні 1962 року.

Тоді ще все виглядало інакше. Не було системи, не було впевненості. Лише обставини, що зійшлися надто вдало, щоб їх проігнорувати.

Того дня Петро повертався з роботи пізніше, ніж звичайно. На м’ясокомбінаті затримали. Прийшла позапланова партія, треба було розвантажити й оформити.

Надвечір він утомився, але втома його не дратувала. Вона була звичною, майже необхідною. Він ішов тією самою дорогою, якою ходив щодня.

Вузька вулиця, рідкі будинки, багнюка під ногами. Весна тільки починалася, і сніг уже зійшов, залишивши по собі важку, в’язку землю. Біля повороту до його дому стояла людина.

Спершу Петро не звернув уваги, мало хто там стоїть. Але коли підійшов ближче, помітив: той був п’яний. Стояв, похитуючись і спираючись рукою на паркан.

Одяг старий, поношений, обличчя неголене, із сіруватим відтінком. — Гей! — пробурмотів той, помітивши Петра. — Чуєш, брате, закурити є?

Петро зупинився.

Він не курив. Ніколи. — Немає, — коротко відповів він.

Чоловік усміхнувся, ніби й чекав цього. — Та годі, не жмися!

Він зробив крок уперед, але тут же втратив рівновагу й ледь не впав. Петро машинально підхопив його за плече — рефлекс, вироблений роками.

Запах алкоголю різко вдарив у ніс. — Обережно! — сказав Петро. Той засміявся, глухо, неприємно.

— Ти нормальний мужик, — пробурмотів він. — Може, наллєш, а?

Петро не відповів. Він дивився на нього.

Уважно. Чоловік був сам, це було очевидно. Ні сумки, ні документів на видноті.

Одяг такий, що ніхто не стане довго шукати. Обличчя таке, що його важко буде згадати. Петро відчув, як усередині щось зрушилося.

Не різко, не раптово. Ніби давно знайома думка нарешті стала на своє місце. — Ходімо, — сказав він.

Чоловік підвів голову. — Куди?