В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Він говорив спокійно, як завжди. Галина подивилася на чоловіка. Той уже майже не тримався на ногах.

— Я… це… — почав він, але слова плуталися.

— Проходь, — сказав Петро й підштовхнув його всередину. Галина відступила вбік.

Вона нічого не сказала. Але в її погляді з’явилися настороженість і напруження. Петро посадив чоловіка на табурет.

— Сиди, — сказав він. Той кивнув, опустив голову. Очі майже заплющилися.

Петро пройшов на кухню, відчинив шафу, дістав пляшку самогону. Стояла на випадок гостей. Галина підійшла ближче.

— Навіщо ти його привів? — тихо спитала вона. Петро подивився на неї. Довго.

— Ніхто не схаменеться, — сказав він. Вона не відразу зрозуміла. А коли зрозуміла, відступила на крок.

— Ти що? — прошепотіла вона. Він не відповів, просто дивився. У його погляді не було ні злості, ні сумніву, лише рішучість.

Із кімнати долинув глухий звук. Чоловік зісковзнув із табурета на підлогу. — Ей! — пробурмотів він.

Петро повільно взяв зі столу важкий молоток. Той лежав там після ремонту. Галина дивилася на нього.

— Петре! — сказала вона. Він не зупинився, зробив крок до кімнати. Чоловік спробував підвестися, але не встиг.

Удар був швидкий, глухий, без крику. Лише короткий видих і тиша. Галина затулила рота рукою.

Петро стояв, дивлячись на тіло, кілька секунд. Потім присів навпочіпки, перевірив пульс. Довго не шукав, усе було ясно.

Він випростався, подивився на Галину. — Тепер треба думати, — сказав він. Вона не рухалася.

— Що? Що ти зробив? — прошепотіла вона.

— Те, що вже зробив, — відповів він спокійно. — Назад шляху не буде.

Тиша в будинку стала щільною, майже відчутною. Галина повільно опустила руку. Дивилася на тіло, потім на Петра.

— Треба викликати… — почала вона.

Він похитав головою. — І що скажеш?

Вона замовкла.

Відповіді не було. Він підійшов ближче. — Слухай, — сказав він тихо.

— Якщо зараз скажемо — все. Нас не питатимуть, як було. Просто заберуть.

Вона дихала часто, нерівно. — А якщо… — почала вона.

— А якщо не скажемо, ніхто не дізнається, — перебив він.

Він говорив так само спокійно, як завжди, ніби пояснював щось просте.

— Він хто? Ти його знаєш?

Галина повільно похитала головою.

— От і все, — сказав Петро.

Він зробив паузу. — Треба прибрати.

Слово зависло в повітрі.

Галина заплющила очі на секунду, потім розплющила й кивнула, ледь помітно. Це була мить, після якої все стало іншим. Петро повернувся до тіла, дивився на нього вже інакше.

Не як на людину, а як на завдання. — Перенесемо в сарай, — сказав він. Вони працювали мовчки.

Тіло було важке, але Петро давав собі раду. Галина допомагала, незграбно, з напруженням, але не відступала. Двері сараю відчинилися з тихим скрипом.

Усередині було холодніше. Коли все скінчилося, вони повернулися до будинку, сіли, мовчали. Минуло кілька хвилин.

Галина заговорила першою. — І що тепер?

Петро не відповів одразу. Він дивився на свої руки, потім підвів голову.

— Не викидати ж, — сказав він. Вона подивилася на нього. Спершу не зрозуміла, потім зрозуміла.

І відвернулася. Але не сказала ні…