В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

До осені 1963 року страх остаточно поступився місцем звичці.

Те, що ще навесні здавалося неможливим, тепер стало частиною їхнього життя. Такою самою частиною, як робота, вечеря чи розпалювання печі. Вони більше не обговорювали це вголос.

Не було потреби. Кожен знав свою роль і виконував її без зайвих слів. Петро Васильович вибирав.

Він став уважнішим. Уже не брав першого-ліпшого. Спостерігав.

Іноді кілька днів поспіль. Стояв біля магазину, на зупинці, на ринку. Дивився, хто приходить сам, хто п’є, хто губиться в натовпі.

Він навчився чекати. — Одразу не бери, — сказав він якось Галині. — Треба, щоб ніхто не бачив, з ким він пішов.

Вона кивнула. Тепер усе було інакше. Не випадок, а розрахунок.

Четвертий був молодший за попередніх. Хлопець років тридцяти, а може, й менше. Робітник.

Це було видно по руках і одягу. Петро помітив його біля ятки з пивом. Той пив сам, потім почав чіплятися до перехожих, шукати розмови.

Такі люди не залишають по собі слідів. Петро підійшов до нього сам. — Закурити є? — спитав він.

Хлопець усміхнувся. — Є, — відповів він. — А випити?

Петро ледь кивнув.

— Знайдеться.

Усе минуло так само, як і раніше, тільки швидше. П’ятий випадок став першим, коли щось пішло не так.

Чоловік виявився міцнішим, ніж здавався. Коли Петро привів його до будинку, той уже був п’яний, але ще тямив. У якийсь момент він почав ставити запитання.

— А ти де працюєш? — спитав він, придивляючись.

Петро не любив зайвих розмов. — На комбінаті, — відповів він.

— А, — протягнув той. — Значить, м’ясо є.

Він усміхнувся.

І в цю мить щось змінилося. Він подивився на Петра надто уважно. — А ти чого мене сюди привів, га? — раптом спитав він.

У голосі з’явилася настороженість. Галина, що стояла біля плити, завмерла. Петро зробив крок ближче.

— Казав же, випити, — спокійно відповів він. Але чоловік уже відчув. Він відступив на крок.

— Нє, я, мабуть, піду.

Він повернувся до дверей. Петро не дав йому зробити другого кроку.

Перший удар виявився неточним. Чоловік скрикнув. Голосно.

Це був перший крик у цьому будинку. Галина здригнулася. Петро вдарив знову.

Тиша повернулася. Але вже інша. Після цього випадку він став обережнішим.

— Не доводь до розмов, — сказав він Галині ввечері. — Дій одразу.

Вона кивнула.

Олег більше не міг удавати, що нічого не відбувається. Він помітив усе. Забагато м’яса, надто часто, надто дивний запах у сараї, який не вивітрювався навіть узимку.

Одного разу він усе-таки відчинив двері. Випадково. Так він потім казав собі.

Він шукав інструмент. Батько просив принести молоток. Зайшов, не думаючи, зробив крок усередину й зупинився.

Спершу він не зрозумів, що бачить. Потім зрозумів. І не зміг одразу вийти.

Стояв, дивлячись. Усе було акуратно. Надто акуратно.

Саме це й лякало найбільше. Він тихо зачинив двері, повернувся до будинку, сів і довго дивився в одну точку. Увечері він спитав…