В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

— Це… звідки?

Галина не відповіла.

Петро подивився на нього. — Ти вже бачив, — сказав він.

Це не було запитанням. Олег кивнув. Повільно.

— Ви… — почав він, але не зміг договорити.

Петро перебив. — Слухай уважно.

Він говорив спокійно, без погроз, без крику. — Це вже сталося. Назад шляху немає.

Олег мовчав.

— Якщо скажеш комусь, нас усіх не стане, — вів далі Петро. — Розумієш?

Олег знову кивнув.

Він розумів. — А якщо не скажеш, житимеш, — додав Петро. Тиша.

— Ти з нами, — сказав він насамкінець. Це прозвучало як твердження, а не як вибір. Перший час Олег просто мовчав.

Він їв, не ставлячи запитань. Працював, намагався не думати. Але думки поверталися.

Уночі. Коли він лежав і дивився в стелю. Коли чув кроки батька.

Коли відчував запах. Шостий випадок став переломним. Петро не встигав.

Треба було швидше. Він покликав Олега. — Допоможи, — сказав він.

Олег стояв біля дверей сараю. — Я не…

— Допоможи, — повторив Петро. Без тиску, але й без вибору.

Олег ступив крок уперед. Руки його тремтіли. Він не дивився на тіло, лише на батька.

— Тримай тут, — сказав Петро. Олег підкорився.

Після цього стало легше. Не тому, що це стало нормальним, а тому, що зникла межа. До сьомого разу вони діяли вже втрьох.

Галина майже не говорила. Петро все контролював. Олег не ставив запитань.

Будинок жив своїм життям. Ззовні звичайний, усередині — інший. Вони почали робити запаси.

Це було логічно. Зима попереду, м’ясо не завжди можна дістати, а тут — можливість. Галина солила, варила, тушкувала.

Робила все так само, як робила раніше, тільки тепер сировина була іншою. Вона перестала думати про її походження або навчилася не думати. Але що більшою ставала впевненість, то ближче підходила помилка.

Одного разу Петро приніс із собою не лише людину, а й чужу річ, якої не мав приносити. Пальто. Хороше, майже нове.

— Навіщо? — спитала Галина.

— Згодиться, — відповів він.

Перші заяви з’явилися майже одночасно, але в різних місцях. В одному випадку до районного відділення міліції звернулася жінка: вона шукала чоловіка. Він, поїхавши до Києва на заробітки, обіцяв повернутися за тиждень, але минуло вже майже три.

Листів не було, на роботі про нього нічого не знали. — Може, загуляв? — байдуже спитав черговий.

— Він не п’є, — відповіла вона, — і завжди пише.

Заяву прийняли, поклали до теки. Таких було багато. За кілька днів надійшла ще одна…