Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

На третьому тижні батько приніс розчин і взявся за пічну цеглу. Олеся сиділа поруч на табуреті й уголос читала матеріал для курсової з історії педагогіки. Петро Семенович працював мовчки, але слухав. Коли вона закінчила сторінку, він сказав, не обертаючись:

— Ти з дитинства любила вголос читати.

— Пам’ятаєш?

— Ще б пак. Років у дев’ять ходила по двору й сама собі казки розповідала. Я спершу думав — дивна. А потім зрозумів: так тобі легше запам’ятовувати.

Олеся закрила книжку. Кілька секунд дивилася на його спину, на обережні рухи рук.

— Тату, я хочу, щоб ти знав дещо.

Він нарешті обернувся.

— Те, що сталося в місті, — сказала вона повільно, добираючи слова так, ніби вони були гострі, — не моя вина.

Кімната ніби стала тихішою. Батько опустив погляд на розчин, що застиг на кельмі.

— Я знаю, — вимовив він після довгої паузи.

— Звідки?

— Бо ти не така. Ти обережна. Завжди була. — Він помовчав, ніби наважуючись договорити. — І бо ти повернулася сама. Якби хтось був поруч, він би приїхав із тобою. А раз нікого немає — значить, не кохання там було. Значить, біда.

Олеся не чекала почути це. Вона дивилася на нього й відчувала, як у грудях піднімається щось гаряче — майже сльози. Не від жалю до себе, а від того, що цей мовчазний, незграбний чоловік виявився уважнішим за багатьох, хто вмів гарно говорити.

— Чому ж ти мовчав?

— Ти сама не говорила. Значить, не могла. А лізти — не моє.

— Мама теж розуміє?

Батько знову повернувся до печі. Цього разу мовчав довше.

— У матері своя правда. З нею зараз не поговориш. Вона боїться, а коли людина боїться, вона інколи стає злою.

Олеся кивнула. Більше вони до цієї теми не поверталися.

Назар почав з’являтися раз на кілька днів. Ніколи не приходив із порожніми руками: то яблука, то дошка для нової сходинки, то банка варення з погреба. Одного разу приніс дерев’яний ящик — міцно збитий, із кришкою й гладкими краями.

— Для речей. Під ліжко стане. У вас тут складати толком нікуди.

Олеся поставила ящик біля ліжка й сховала туди зошити. Їй було дивно бачити, як її таємне, найдорожче отримує місце не під матрацом, а в речі, зробленій чиїмись руками спеціально для неї.

Розмови з Назаром спершу були короткі, потім розтягувалися. Він не був балакучим, але кожне слово в нього ніби знало своє місце. Олеся це цінувала. Вона й сама не любила базікання, що заповнює тишу лише тому, що людям страшно лишитися з нею.

Вона дізналася, що він виріс у районному селищі, вчився ремесла, кілька років працював на виробництві меблів, потім пішов у самостійні замовлення. Хату в селі купив не з романтики, а з розрахунку: дешевше, спокійно, до траси недалеко, майстерня вміщується у дворі.

Одного разу ввечері вони сиділи на ґанку: Олеся — на сходинці, Назар — на чурбаку біля паркану.

— Вам не самотньо одному? — спитала вона.

— Ні, — відповів він після паузи. — Самотньо, коли ти не можеш витримати себе. А якщо можеш — то це вже інше.

Тієї ночі Олеся записала цю фразу в зошит. Не дослівно, а так, як вона відгукнулася: самотність не завжди порожнеча, інколи це місце, де людина нарешті чує себе…