Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Село, звісно, помітило його візити. Тут відстань між хвірткою й чуткою вимірювалася не кроками, а секундами. До кінця наступного тижня з’явилася нова версія: міська дівка, що повернулася з ганьбою, тепер обкручує роботящого сусіда, а той, бідолаха, не розуміє, у що вплутується.

Дарина Миронівна вимовила це в магазині голосно, ніби Олеся була не в черзі біля каси, а за десятки кілометрів. Поруч стояла Софія Черненко — така сама уважна збирачка чужих доль.

— Чоловік-то він правильний, — говорила Дарина Миронівна. — Не п’є, руки золоті. А вона? Повернулася невідомо від кого, ще й рідна мати до себе не пустила.

— Може, він не все знає, — протягнула Софія.

— Та що там не знати? У нас уже немовлята в колисці знають.

Олеся поклала на прилавок крупу, пакет молока й банку тушонки. Касирка пробила мовчки, дивлячись то на товар, то кудись повз. Олеся взяла пакет, дійшла до дверей і зупинилася. Обернулася.

— Дарино Миронівно, — сказала вона спокійно. — Ви маєте рацію: він роботящий і не п’є. Це справді добрі якості.

І вийшла, не чекаючи відповіді. Надворі зупинилася біля стіни магазину, видихнула — і тільки тоді відчула, як тремтять пальці. Потім пішла додому.

Тієї ночі вона вперше за довгий час писала не чужу роботу, а свою. Три сторінки в зошиті, майже без помарок. Вона записала холод старої хати, скрип ліжка, тишу, в якій чути власні думки. Записала Дарину Миронівну — точно, без злості, як персонажку, що сама не розуміє, що робить боляче. Записала батька з потрісканими руками. Записала Назара: його спину біля хвіртки, кухоль, поставлений без звуку, і фразу про дрова, яка чомусь не виходила з голови.

Потім закрила зошит, погасила лампу й лягла. Дитина штовхнулася спершу легко, потім наполегливіше.

— Чую, — сказала Олеся в темряву. — Я тебе чую.

Життя поступово склалося в режим. Уранці вона розпалювала піч, варила кашу або яйця, прала, ходила по воду. Вдень брала замовлення, читала джерела, інколи виходила до краю села, де дорога йшла до лісу й вітер був вільніший. Увечері вечеряла. Уночі працювала.

Сільська ніч відрізнялася від міської. У гуртожитку навіть після півночі за стіною хтось сміявся, грюкали двері, гуділа музика, коридором шаркали капці. Тут після десятої наставала така густа тиша, що чути було, як потріскують поліна в печі й як десь за вікном скрикує нічний птах. У цій тиші Олеся думала ясніше. Слова шикувалися самі, пальці наздоганяли думку.

Замовлення вона знаходила на студентських біржах. Реферат можна було написати за ніч. Курсова займала кілька днів. Есе — пару годин, якщо тема не надто в’язка. Платили небагато, але якщо брати кілька робіт на тиждень, вистачало на їжу, телефон, мило, зошити й те, що могло знадобитися дитині. Вона писала сумлінно: читала джерела, робила виписки, будувала план, стежила, щоб у роботі була думка, а не просто зліплені цитати. Її тексти рідко повертали на правки. Поступово з’явилися постійні замовники, які писали напряму.

Окрім чужих робіт, вона продовжувала своє. Не щоночі. Лише тоді, коли всередині щось дозрівало до рядка. Вона вела щоденник спостережень і водночас поверталася до оповідання, початого ще в місті, — про дівчину, яка мріяла виїхати з малого місця й боялася не вистачити самій собі. Олеся розуміла, що пише про себе, і не ховалася від цього. Текст, як і життя, вимагав чесності…