Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Пологи почалися в четвер, глибокої ночі. Олеся прокинулася від різкого, охопного болю й спершу не зрозуміла, що сталося. Потім зрозуміла. Полежала, рахуючи вдихи, увімкнула світло, взяла телефон і почала засікати час. Перейми йшли рідко — раз на двадцять хвилин, потім на п’ятнадцять. Акушерка з районної лікарні пояснювала: коли стане кожні п’ять хвилин — дзвонити. Поки що дихати, не панікувати, чекати.

Олеся не панікувала. Вона одяглася, розтопила піч — радше з звички, ніж із потреби, — поставила воду, перевірила сумку, зібрану тиждень тому за списком. Поставила її біля дверей і сіла на ліжко. Дім був тихий — такий тихий, що навіть власне дихання здавалося надто гучним.

Коли проміжки скоротилися до десяти хвилин, вона подзвонила в швидку. Диспетчерка вислухала, записала адресу.

— Будемо приблизно за сорок хвилин.

Олеся подякувала. Сорок хвилин — це якщо дорога нормальна, якщо старий міст вільний, якщо вночі ніхто не застряг на повороті. Вона посиділа ще трохи. Перейма накотила, відпустила, потім наступна. О другій ночі стало ясно: чекати самій не можна. Не тому, що вона вже не витримувала. Просто всередині з’явилося спокійне, безпомилкове знання: потрібен хтось поруч.

Вона накинула теплий одяг, вийшла на ґанок. Через дорогу вікна Назара були темні. Олеся постояла секунду, потім зійшла сходами, перейшла вулицю й постукала в його двері. Він відчинив швидко, ніби спав неглибоко.

Одного погляду йому вистачило.

— Почалося?

— Так. Швидка їде, але не скоро.

— Заходь.

— Краще до мене. Там сумка, піч. Просто побудь поруч.

— Добре.

Він накинув куртку, взувся й вийшов. Жодного зайвого запитання. Жодного переляканого руху. І це раптом виявилося найважливішим…