Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

У хаті Назар не метушився. Спершу оглянувся, помітив сумку біля дверей, перевірив, чи горить піч. Сам поставив на плиту каструлю з водою, знайшов чисті рушники, коли Олеся показала шафу. Вона ходила кімнатою між переймами — у русі було легше. Назар не змушував лягти, не давав порад, не вдавав із себе лікаря. Просто був поруч і робив те, що треба.

— Швидка вже мала б під’їхати, — сказала Олеся між вдихами. — Якщо з дорогою все нормально.

— Буде нормально.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Кажу.

Вона майже усміхнулася, але нова перейма стерла усмішку. Проміжки скорочувалися: сім хвилин, п’ять. Олеся дихала так, як учила акушерка: коротко, рівно, не затримуючи повітря. Назар сидів біля стіни, дивився не впритул, а трохи вбік, але Олеся відчувала: він помічає кожен її рух.

О пів на третю вона зрозуміла: швидка не встигне.

— Назаре, — сказала вона дивовижно рівним голосом. — Вони не приїдуть вчасно.

Він підвівся.

— Що робити?

— Я точно не знаю. Читала. У сумці чисті пелюшки, серветки, затискач, ножиці в пакеті. Акушерка поклала про всяк випадок. Я думала, не знадобиться.

— Знадобилося, — сказав він без драматизму. — Кажи, що треба. Я зроблю.

Вона подивилася на нього. У його обличчі не було паніки. Лише зосередженість людини, яка береться за незнайому роботу й розуміє: незнайоме не означає неможливе.

— Вимий руки. З милом. Довго.

— Добре.

Далі час перестав бути часом. Він розпався на біль, дихання, короткі команди, вологі рушники, скрип дощок, жар печі. Олеся потім згадувала все уривками не тому, що втрачала свідомість, а тому, що тіло взяло владу на себе, залишивши розумові лише найнеобхідніше.

Вона пам’ятала руки Назара — великі, спокійні, точні. Пам’ятала, що говорила йому коротко, а він виконував без перепитувань. Пам’ятала, як у якийсь дивний момент подумала: тесля. Людина, яка вміє довіряти рукам. Зараз це важливо.

Пам’ятала його тихе:

— Бачу голівку.

А потім — звук. Перший крик. Його не можна було порівняти ні з чим. Він був тонкий, сердитий, живий — ніби маленька людина обурювалася самою ідеєю, що її витягли з темряви в цей холодний, шумний світ. Олеся почула його й заплющила очі.

У цьому крику не було ні минулого, ні чужої вини, ні сільських розмов, ні материнських зачинених дверей. Був лише він — маленький, вимогливий, який прийшов у світ крізь біль і нічний страх, але все одно прийшов. Олеся раптом зрозуміла, що з цієї секунди історія перестала належати тільки їй…