Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Наступні дні минули майже спокійно. Село пережувало історію з машинами й перемкнулося на нові новини: у Софії Черненко захворів пес — і це на якийсь час стало головною подією. Олеся вперше за довгий час видихнула без звичного очікування удару.

Вона знову працювала ночами. Взяла дві курсові: одну з права, другу з економіки. Правова тема давалася важче — доводилося продиратися крізь терміни, виписувати визначення, звіряти джерела. Та в цьому була й дивна користь: кожна чужа робота ставала короткою мандрівкою в незнайому сферу. Педагогіка, облік, право, історія архітектури — усе це відкладалося в ній тонкими шарами. Вона відчувала, як із цих уламків збирається не лише заробіток, а й досвід.

Одного разу, дописуючи розділ для курсової, Олеся зловила себе на думці, що думає про Малішевського. Не про конверт. Не про машини. Про фразу: «Я його виростив. Отже, частина відповідальності — моя». Багато батьків здатні таке сказати? Чесна відповідь була: небагато.

Вона не шкодувала, що відмовилася. Але вперше допустила думку: у її дитини десь є дід. Чоловік у доброму пальті, який приїхав сам. Чоловік, який міг зробити вигляд, що нічого не знає, але не зробив. Олеся поки не розуміла, що з цим робити. Отже, й не треба було робити нічого.

На п’ятий день після приїзду чорних машин до неї прийшла мати.

Олеся мила посуд, коли почула стукіт. Відчинила — і на мить не одразу зрозуміла, кого бачить. Марія Степанівна стояла на ґанку в застібнутому пальті, з каструлею в руках. Обличчя закрите, звично нерухоме, лише біля рота — тонка складка зусилля.

— Борщ зварила, — сказала вона. — Візьми.

Олеся прийняла каструлю. Та була тепла.

— Заходь.

— Ніколи.

Мати не підвела очей, розвернулася й пішла до хвіртки. Олеся лишилася стояти з каструлею в руках, дивлячись їй услід. Пряма, застібнута на всі ґудзики, вона йшла так, ніби нічого особливого не сталося. Олеся не гукнула її. Зайшла в дім, поставила каструлю на плиту, зняла кришку.

Борщ був густий, червоний, із кісточкою й зеленню — такий, який мати варила все життя. Олеся накрила кришкою й на кілька секунд заплющила очі. Потім дістала тарілку.

Вона їла повільно, майже не відчуваючи смаку, і все ж кожна ложка повертала їй щось із дитинства: кухню в рідній хаті, пару над каструлею, материнське «не обпечись», колись сказане без злості. Марія Степанівна не попросила пробачення, не обійняла, не пояснила свого мовчання. Але теплий борщ стояв на плиті, і Олеся розуміла: для її матері це майже розмова. Нерівна, пізня, недостатня — але перша…