Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

До лікарні вони все-таки поїхали вранці. Фельдшерка наполягла: домашні пологи — отже, огляд обов’язковий. Олеся не сперечалася. Назар доніс сумку до машини й лишився біля хвіртки, поки швидка не зникла за поворотом.

У лікарні їх протримали дві доби. Лікарі оглянули Олесю, педіатр перевірив хлопчика, взяли аналізи. Дитина виявилася здоровою: трохи більше трьох кілограмів, міцна, довга, з дивовижно гучним голосом. На кожному огляді він кричав так рішуче, що вусатий педіатр схвально хмикав:

— Легені відмінні. Цей себе в образу не дасть.

Олеся лежала в палаті й дивилася на сина. Імені ще не вибрала. До пологів вона перебирала варіанти, записувала їх на полях зошита, але жоден не ставав справжнім. Тепер він лежав перед нею — живий, окремий, зі своїм диханням, кулаками, голосом, — і їй здавалося дивним називати його словом, яке ще вчора було просто словом.

На другий день прийшов батько. Сам. Без матері. Олеся саме цього й чекала. Петро Семенович зайшов незграбно, зняв шапку, підійшов до ліжечка й довго дивився на онука.

— Рудуватий, — сказав нарешті.

— У новонароджених буває. Потім мине.

— Може, й не мине. У мого діда рудина була. Значить, може, наш.

Він сів поруч, не відриваючи очей від дитини.

— Ім’я придумала?

— Думаю ще.

— Не поспішай. Ім’я — справа серйозна.

Вони помовчали. Потім батько промовив, усе так само дивлячись на онука:

— Назар дзвонив. Питав, як ви. Я сказав — добре.

Олеся повернула голову.

— Звідки в нього твій номер?

— Я дав. Наступного дня після того, як вас забрали. Щоб знав, якщо що.

Він сказав це так просто, ніби дати свій номер людині, яка вночі прийняла пологи твоєї доньки, було само собою зрозумілим.

— Тату…

— Що?

— Нічого. Дякую.

Він кивнув.

— Назви Іваном, — раптом сказав він.

— Чому?

— Ім’я просте. Міцне. Іван Петрович — звучить.

Олеся повторила про себе: Іван Петрович. Ім’я лягло несподівано рівно, ніби вже було поруч — просто чекало, коли вона його помітить. У ньому не було ні прикраси, ні спроби комусь щось довести. Воно звучало просто, міцно, майже по-домашньому. І їй раптом захотілося, щоб у сина був саме такий початок — не гучний, але надійний.

Додому вони повернулися на третій день. Батько домовився зі знайомим: той привіз їх старою машиною до хвіртки, допоміг із сумками. Петро Семенович заніс речі на ґанок.

— Зайдеш? — спитала Олеся.

— Вам відпочивати треба. Завтра прийду.

Вона вже розуміла: «завтра прийду» — це його спосіб сказати, що він поруч.

Двері виявилися не замкнені. Олеся була майже певна, що зачиняла їх на ключ, але тепер уже не стала відмотувати дорогу до лікарні по хвилинах. Вона зайшла з дитиною на руках і зупинилася.

У хаті було тепло. Піч нещодавно топили. На столі стояв термос, укутаний рушником, поруч — тарілка з хлібом, банка варення. Біля маленького ліжечка, яке Назар змайстрував заздалегідь із гладко оброблених дощок і приніс без зайвих пояснень, лежав складений плед.

Олеся стояла посеред кухні, аж поки з сіней не почулися кроки. Назар зайшов із оберемком дров, побачив її й кивнув.

— Приїхали.

Він поклав дрова біля печі.

— Як малий?

— Спить.

— Їсти хочеш?

— Що в термосі?

— Курячий бульйон. Софія Черненко зварила, сказала передати. Я не став пояснювати, що сам занесу, просто взяв.

Олеся подивилася на нього здивовано.

— Софія Черненко? Та сама?

— Та сама.

Назар знизав плечима.

— Люди різні. І одна й та сама людина буває різною в різні дні.

Олеся поклала сина в ліжечко, налила бульйон у кухоль і випила стоячи. Бульйон був гарячий, міцний, із зеленню. Від нього всередині стало м’якше.

— Назаре, — сказала вона, поставивши кухоль. — Скажи прямо. Навіщо все це? Піч, бульйон, плед, дрова. Ти не зобов’язаний. У тебе своє життя, свої замовлення. Я хочу зрозуміти.

Він сів на табурет, сперся ліктями об коліна й довго мовчав.

— Коли я сюди переїхав, — почав він нарешті, — першу зиму жив зовсім сам. Не скаржуся, я звик. Але якось захворів. Звичайна застуда, нічого страшного. Тільки температура, сил немає, їсти нічого, по дрова йти треба. Лежу й думаю: навколо хати, люди, дим із коминів, а сказати нікому: мені зле, принеси хліба. Бо ніби не прийнято. Дорослий мужик — давай раду сам.

Він підвів очі.

— Ти жодного разу не просила. Я це бачив. Але людина, яка не просить, не означає, що не потребує. Іноді їй просто важче попросити.

Олеся слухала мовчки.

— Це все? — спитала вона.

— Ні.

— А решта?

— Потім, — сказав Назар.

Увечері прийшла мати. Знову з каструлею, знову без попередження. Цього разу — молочна каша. Олеся відчинила, і вони кілька секунд стояли одна навпроти одної.

— Де він? — тихо спитала Марія Степанівна.

— У кімнаті. Спить.

Мати пройшла на кухню, поставила каструлю, зупинилася біля дверей у кімнату.

— Можна?

— Можна.

Вона підійшла до ліжечка й довго дивилася на онука. Іван спав, притиснувши кулачки до підборіддя. Обличчя Марії Степанівни було таким відкритим, яким Олеся майже ніколи його не бачила. Без суворості, без звичної броні.

— Рожевий який, — сказала мати.

— Тато сказав — рудуватий.

— У твого батька дід рудуватий був, — після паузи мовила Марія Степанівна. — Значить, наш.

Олеся не відповіла. Вони стояли поруч і дивилися на сплячу дитину.

Перед виходом мати затрималася в сінях.

— Як назвала?

— Іван. Іван Петрович.

Марія Степанівна коротко кивнула — з якоюсь суворою внутрішньою урочистістю.

— Гарне ім’я.

Вона пішла. Олеся зачинила двері й притулилася до них спиною. У кімнаті сопів Іван Петрович. У печі потріскували дрова. У хаті було тепло, і вперше за дуже довгий час Олеся відчула: за її спиною — не порожнеча…