Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Швидка приїхала за чотирнадцять хвилин після народження дитини. Фельдшерка — немолода жінка в теплій куртці поверх халата — зайшла в хату, окинула поглядом кімнату, побачила Назара з немовлям на руках. Він тримав його незграбно, але міцно, загорнутого в пелюшку.

— Значить, самі впоралися, — сказала вона без особливого здивування.

— Впоралися, — відповів Назар.

Фельдшерка взяла дитину, швидко оглянула.

— Хлопчик. Гарний. Голос сильний.

Потім зайнялася Олесею. Назар відійшов до стіни, витер руки рушником. Олеся дивилася на нього з-за плеча фельдшерки. Він підвів голову.

— Як ти?

— Нормально.

Це слово було зовсім неточним. Але точного в мові не знайшлося.

До п’ятої ранку фельдшерка закінчила огляд і сказала, що до лікарні поїдуть зранку, з світанком. Мати й дитина в порядку, можна не трястися вночі темною дорогою. Олеся не сперечалася. Їй хотілося лишитися в теплі, біля печі, поруч із дитиною, яка лежала біля неї й дихала — тихо, окремо, по-своєму.

Назар не пішов. Сів на табурет у кутку. Фельдшерка задрімала біля дверей, загорнувшись у куртку. Олеся лежала й дивилася на хлопчика. Він був маленький, червоний, із міцно стиснутими кулачками. Не схожий ні на кого. Лише на себе.

— Назаре, — тихо сказала вона.

— Так.

— Ти не спиш?

— Ні.

— Дякую.

Він помовчав.

— Нема за що.

— Є за що. Дуже є.

Він не відповів, лише трохи посунувся на табуреті. Не йшов. За вікном світлішало. Дитина поруч дихала, і Олеся слухала це дихання, як слухають доказ, що світ іще тримається…