Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Мар’яні вона нічого не сказала. Нікому не сказала. Страх був, звісно, але не лише він її стримував. Олеся боялася вимовити те, що сталося, вголос, бо тоді воно набуло б форми, стало б частиною її біографії, увійшло б у неї як чужа печать. А їй відчайдушно хотілося вірити, що можна жити далі так, ніби та ніч не має права на її майбутнє.

Два місяці вона існувала майже механічно. Підіймалася вранці, йшла на заняття, здавала завдання, писала конспекти, відповідала біля дошки. Увечері бралася за чужі реферати: оголошення знайшла в бібліотеці на дошці, де студенти залишали прохання про допомогу з роботами. Платили скромно, але регулярно, і разом зі стипендією цього вистачало, щоб не рахувати кожну скоринку хліба й інколи купувати вживані книжки.

Місячні йшли дивно, із затримками, але з’являлися, і Олеся чіплялася за це як за доказ. Вона переконала себе: вагітності бути не може. Не повинно бути. Не з нею. Не після того, про що вона відмовлялася думати.

На десятому тижні вона затрималася вранці перед дзеркалом і раптом помітила, що живіт змінився. Не сильно. Просто став не таким — ніби тіло тихо видало таємницю, яку свідомість ще тримала замкненою. Олеся довго дивилася на відображення. Потім одяглася, вийшла на сусідню вулицю, купила тест в аптеці й повернулася в гуртожиток. Дві смужки з’явилися одразу — безжально чіткі. Вона пішла в іншу аптеку, купила другий. Результат повторився.

Вона сіла на лавку у дворі й просиділа там майже годину. Не плакала. Сльози чомусь не приходили. Усередині було порожньо, але не спокійно — як у домі після пожежі, коли стіни стоять, а жити вже не можна. Потім Олеся підвелася й пішла до студентської поліклініки. Лікарка підтвердила термін, сказала, що все розвивається нормально, і спитала:

— Будете зберігати?

— Так, — відповіла Олеся.

Вона сама не знала, звідки взялося це «так». Просто слово «ні» не змогло вийти. Воно застрягло десь у горлі й розчинилося.

Лікарка щось записувала в картку, ставила звичні запитання, пояснювала терміни, обстеження, обмеження, але Олеся чула не все. Слово «дитина» ще не мало обличчя, ваги, імені. Воно було як світла точка в темній кімнаті, від якої водночас хотілося відвернутися і до якої неможливо було не дивитися. Вийшовши з кабінету, вона довго мила руки в туалеті поліклініки, хоча руки були чисті. Вода шуміла, дзеркало мутніло від чужого дихання, і лише дві смужки, сховані в кишені, здавалися справжніми…