Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості
Гуртожиток стояв поруч із навчальним корпусом: п’ятиповерховий, з вузькими вікнами, облущеним ґанком і вічним запахом вареної капусти, який, здавалося, в’ївся не лише в стіни, а й у сходові поручні. Кімнату їй дали на трьох. Мар’яна приїхала з іншого великого міста, сміялася голосно й швидко вміла знайомитися. Ліда з’явилася надвечір, кинула сумку на ліжко й одразу попередила, що інколи хропе, якщо втомиться.
Олеся усміхнулася, розклала речі в тумбочці, а зошит сховала під матрац. Так вона робила з дитинства: усе дороге треба було ховати, навіть якщо ніхто й не збирався відбирати.
Згодом вона згадуватиме цей жест із болісною ніжністю. Тоді їй здавалося, що головне вже сталося: вона вибралася, вступила, отримала ліжко біля вікна й право починати спочатку. Увечері сусідки ділили полиці, сперечалися, чий чайник можна ставити на спільний стіл, сміялися з чужих звичок. Олеся слухала їх і раптом ловила себе на тому, що теж сміється. Не голосно — обережно, ніби пробує новий голос. І цей голос ще не знав, як скоро йому доведеться вчитися мовчати…
Перші тижні закрутили її так, що вона майже не встигала думати про дім. Лекції, бібліотека, нові голоси, суперечки до глибокої ночі про старі книжки, про мову, про те, навіщо взагалі пишуть. Олеся сиділа на заняттях, записувала дрібно й акуратно, брала додаткові списки читання, ходила на факультативи, поверталася в гуртожиток із важкою головою й дивно легким серцем. Іноді засинала просто над розгорнутим підручником, прокидалася від того, що Мар’яна тихо витягала з-під її щоки аркуші, і сміялася, винувато ховаючи обличчя. Вперше за довгий час їй не хотілося нікуди тікати. Здавалося, вона нарешті потрапила туди, де її бажання писати не викликає посмішки, де дивакуватість стає професією, а спостережливість — не приводом для насмішок, а майже чеснотою.
На третьому тижні вересня в гуртожитку влаштували вечірку. День народження був у когось із другого курсу — імені Олеся навіть не запам’ятала. Іти вона не хотіла. Мар’яна вмовляла, сидячи на підвіконні й малюючи стрілки перед крихітним дзеркальцем:
— Ну хоч на пів години. Не будеш же ти все життя жити як затворниця.
Пів години Олеся собі дозволила. Вона прийшла, взяла склянку з соком, стала ближче до стіни й почала робити те, що робила завжди: спостерігати. Вловлювати жести, обмовки, чужі усмішки, повороти голови — усе, що потім могло стати рядком.
Його звали Денис. Вона дізналася це пізніше, коли ім’я вже стало не ім’ям, а рубцем. Він був високий, упевнений, із тією розслабленою манерою триматися, яка буває в людей, звиклих наперед до чужої уваги. Підійшов сам, заговорив легко, без натиску, спитав про перший курс, про книжки, навіть процитував старого драматурга так доречно, що Олеся мимоволі розслабилася.
Хтось долив їй у склянку. Вона не помітила моменту, коли солодкий сік став іншим — важким, пекучим, із мутною теплотою, що розповзалася тілом. Далі пам’ять розсипалася. Світло на стелі. Чужий сміх за стіною. Голос поруч. Напівтемна кімната, якої вона не знала. Вранці Олеся отямилася на незнайомому ліжку в одязі, але не в своєму. Голова боліла так, ніби її набили мокрою ватою. На столі стояла склянка води, поруч лежав клаптик паперу з номером. Вона не стала читати. Зім’яла й кинула в смітник…
