«Ваш син ніколи не ходитиме», — з усмішкою сказав професор бідній матері, забираючи гроші за консультацію. Через 10 років цей лікар лежав на операційному столі. Коли хірург зняв маску, професор перестав дихати

В операційній усе стало простішим і страшнішим водночас. Світло, інструменти, монітор, рівні команди анестезіолога. Тут не було місця минулому, лише тканинам, крові, міліметрам і часу. Артем працював зосереджено, майже холодно, як учив Коваленко: спершу зробити необхідне, потім дозволити собі відчувати.

Коли рука в нього на секунду затрималася, Коваленко тихо сказав: — Дихай. Ти зараз не в тому кабінеті.

Артем кивнув, не відриваючи погляду від операційного поля. Він справді був не там. Не хлопчисько у візку, не син переляканої жінки, не людина, якій колись запропонували змиритися. Він був лікарем, і від цього ставало не легше, а відповідальніше.

Операція минула без ускладнень, хоч тривала довше, ніж очікували. Савчука перевели до палати пробудження, перевірили показники, передали під нагляд анестезіолога. Артем зняв рукавички, викинув їх у контейнер і лише тоді відчув, як від утоми ломить плечі.

За пів години професор опритомнів між сном і явою. Він кліпнув, побачив над собою білу стелю, Коваленка, медсестру. Артем, уже без хірургічної маски, нахилився ближче, перевіряючи контакт і рух стоп.

Савчук завмер. Спершу в його обличчі було нерозуміння, потім упізнавання почало підніматися повільно, як темна пляма. Погляд ковзнув по шраму біля скроні, по тростині біля стіни, повернувся до очей. Губи професора здригнулися.

— Ти… — видихнув він.

— Операція минула, — сказав Артем рівно. — Зараз головне — не рухатися й слухати персонал.

Савчук заплющив очі, але повіки в нього тремтіли. Він не спитав про ноги, не назвав його на ім’я, не перепросив. Лише лежав під рівним світлом, безпорадний, як будь-який пацієнт. А Артем раптом зрозумів, що чекав цього обличчя ціле життя й не відчув радості…