«Ваш син ніколи не ходитиме», — з усмішкою сказав професор бідній матері, забираючи гроші за консультацію. Через 10 років цей лікар лежав на операційному столі. Коли хірург зняв маску, професор перестав дихати

У приймальному відділенні Віктор Савчук лежав на каталці, сивий, змарнілий, із перекошеним від болю ротом. Упізнати його було легко, хоч обличчя втратило колишню впевненість. Поруч жінка років сорока в дорогому пальті дивилася на годинник.

— Моєму батькові потрібен найкращий спеціаліст, — кинула вона Артемові, навіть не дослухавши медсестру. — Він сам професор, він не лежатиме тут у коридорі, поки ви вирішуєте, кому телефонувати.

Артем назвався й попросив відійти, щоб оглянути пацієнта. Жінка насупилася. Над верхньою губою темніла родимка, запах гірких парфумів прорізав лікарняну хлорку. — Мельник? — перепитала вона й одразу відвернулася. — Робіть швидше.

Савчук розплющив очі, каламутні від болю й ліків. На секунду їхні погляди зустрілися. Професор не впізнав його. Для нього Артем десять років тому лишився блідим хлопцем у візку, частиною бідного прийому, дрібницею, яку можна було випхати за двері разом із матір’ю.

Знімки зробили терміново. Коваленко, піднятий із дому, приїхав за сорок хвилин у старому светрі під курткою, мокрий, злий на погоду й обставини. Він подивився на монітор, потім на Артема. — Часу мало. Здавлення серйозне. Чекати ранку не можна.

— Я маю відійти? — спитав Артем тихо. Запитання далося йому важко, ніби він знову вперся руками в поручні реабілітаційної зали. — Це та людина.

Коваленко зачинив двері кабінету. — Ти повідомив мені про конфлікт. Я беру відповідальність як завідувач і буду другим хірургом за столом. Іншої профільної бригади вночі немає. Якщо відчуваєш, що не зможеш, скажи зараз.

Артем згадав матір біля вікна приватної клініки, конверт під чужою книжкою, кросівки на підніжці візка. Згадав перший крок і злі сльози. Потім подивився на знімок: чужий спинний мозок, здавлений так само байдуже, як колись його життя.

— Зможу, — сказав він. Голос виявився хрипким, але твердим. — Я не для нього оперуватиму. Для пацієнта.

Перед операційною він набрав Марії повідомлення й стер. Потім написав знову: «Мамо, важкий випадок. Подзвоню вранці». Прізвища не вказав. Не хотів, щоб старий біль прийшов до неї вночі, коли вона сама на кухні й напевно вже поставила чайник…