ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

— Працюйте, — сказала вона, відводячи очі. — А прийде Роман перевіряти — папірці свої покажете. Я поки молоко віднесу в контору.

Але вийти з подвір’я вона не встигла. Дорогою, здіймаючи мокру пилюку, котив на старому велосипеді Роман Пилипович, місцевий вартовий порядку. Чоловік він був не злий, але форму свою любив до тремтіння: без портупеї, кашкета й поважного вигляду ніби втрачав половину зросту. У селі поза очі його називали Пилюжним, бо він завжди виглядав так, ніби виліз із шафи з архівними папками.

— Ковальчук! — вигукнув він, зіскакуючи з велосипеда біля хвіртки. — Стій. Кажуть, у тебе на подвір’ї сумнівні особи. Усе село на вухах. Параска каже, колишні табірні.

— Не сумнівні, а люди, — Ганна стала біля хвіртки, не пропускаючи його всередину. — Звільнені. Папери в них є. Даниле, вийди.

Чоловіки вийшли втрьох. Роман Пилипович мимоволі відступив на крок, рука його лягла на кобуру. Він насупився, збираючи на себе поважності.

— Документи. Жваво.

Данило дістав із внутрішньої кишені складену вчетверо довідку. Папір був чистий, розгладжений, ніби він беріг його як єдиний доказ свого права дихати. Мирон і Семен теж простягли свої аркуші.

Роман довго читав, ворушачи губами. Особливо затримався на довідці Данила.

— Політична стаття, значить. Агітація. Інженер? Шкодив, чи що?

— Мости будував, — рівно відповів Данило. — А статтю тоді давали багатьом. Дивіться краще на дату звільнення. Усе законно.

— Законно, незаконно… — Роман повернув папери. — У нас тут народ простий. Зайвих елементів не треба. Ганно Климентіївно, береш під свою відповідальність. Щоб завтра їх тут не було.

Ганна подивилася на нього так, що Роман замовк на пів подиху.

— Не буде, кажеш? Тоді ти мені сарай перекриєш? Паркан піднімеш? Стовпи принесеш? Чи Параска цвяхи забивати прийде? Люди хочуть працювати за хліб і дах. Я їх не прожену.

— Дивись, — Роман осідлав велосипед, намагаючись зберегти суворість. — Якщо в селі хоч курка пропаде, відповідатимеш разом із ними.

Він поїхав, сердито крутячи педалі. Ганна обернулася до чоловіків. Вони стояли мовчки й дивилися на неї вже не так, як увечері. У їхніх поглядах уперше ворухнулося те, що вони, здавалося, боялися навіть назвати надією.

— Чого завмерли? — буркнула вона. — Сокири нагострені? Значить, у ліс. Мироне, бери волокушу. Стовпи самі на подвір’я не прийдуть…