ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Ніч видалася довгою. Ганна лежала в темряві й слухала подвір’я. Із лазні спершу долинала приглушена розмова: Данило говорив мало, Мирон глухо відповідав, Семен щось тихо доводив, збиваючись на шепіт. Потім усе стихло. Тільки Буран час від часу брязкав ланцюгом і обходив двір, як обходив його щоночі, коли відчував недобре.

Ближче до півночі пішов дощ — теплий, рівний, прощальний серпневий дощ. Він шарудів по даху, стікав із лиштв, капав десь біля сараю саме в тому місці, де дранка давно просіла. Ганна повернулася на бік і спитала себе: що ж вона робить? Дванадцять років тиші. Дванадцять років, коли кожна річ у хаті стояла там, де вона її лишила, кожен шерех був знайомий, кожна біда — тільки її власною. А тепер село тикатиме в неї пальцем, Параска рознесе по дворах таке, що й мертві в землі почують.

Але перед очима чомусь стояли руки Данила. Довгі, тонкопалі, не селянські — руки майстра, а може, вченого чоловіка, тільки збиті в кров кайлом і каменем. Вона не шкодувала про своє рішення. Не тому, що була певна в них. А тому, що причини вигнати їх під дощ так і не знайшла.

Світанок двадцять другого серпня піднявся сірим, сирим і холодним. Дощ прибив пилюку, і все село пахло мокрим полином, вистиглою глиною й димом із ранніх печей. Ганна прокинулася за звичкою затемна. Тіло озвалося ломотою в попереку, у плечах, у колінах, але поверх звичного болю билася нова думка: пішли? Забрали сокири? Чи спить пес?

Вона накинула старий Остапів піджак, вийшла на ґанок і завмерла. Подвір’я було тихе. Буран сидів біля хвіртки й дивився на лазню спокійно, навіть хвостом стукнув по землі. Двері лазні виявилися розчинені. Біля дровітні сидів Данило. В одній сорочці, з мокрим від роси волоссям, він гострив сокиру.

Робив він це не кваплячись, майже дбайливо. Камінь ковзав по сталі рівно, сухим співучим звуком. На траві поруч уже лежали виправлена коса й два серпи. Ганна поставила порожні відра й мовчки дивилася, як чужий чоловік приводить до ладу її занедбане господарство.

— Доброго ранку, господине, — мовив Данило, не обертаючись. — Інструмент у вас замучений. Лезо збите, іржа в’їлася. Таким не працюють, таким себе калічать.

— Який є, з таким і жила, — сухо сказала Ганна. — Дванадцять років чоловіча рука до нього не торкалася.

Данило підвів на неї світлі очі. У них не було насмішки. Тільки спокійна певність людини, яка бачить поломку й знає, що її можна полагодити.

— Тепер торкнеться.

Із сараю вийшли Мирон і Семен. Мирон витирав долоні шматтям, обличчя в нього було похмуре, робоче. Семен виглядав винуватим, ніби його спіймали за чужою справою.

— Ганно Климентіївно, — сказав Мирон, кивнувши на дах, — балки в кутку підгнили. До осені не дотягне. Поставимо підпори, з лісу сухостою притягнемо, а на паркан жердин наріжемо. Якщо взятися відразу, хата ще постоїть.

Ганна кивнула. Дякувати наперед вона не вміла й не хотіла.

— У селі подяка після роботи буває. Ідіть умивайтеся. Снідатимемо.

За столом було тихо. На столі стояли варена картопля, капуста, глечик молока й чорний хліб. Чоловіки їли зосереджено, без жадібного шуму, але видно було: кожен шматок для них не просто їжа, а підтвердження, що день почався не з окрику й не зі штурхана.

Ганна спостерігала. Данило відламував хліб маленькими шматками й їв охайно. Мирон їв швидко, не підводячи очей, ніби й досі боявся, що миску відберуть. Семен весь час косився на вікно й здригався від кожного скрипу надворі.

— За що тебе посадили, Семене? — раптом спитала Ганна.

Хлопець поперхнувся молоком, почервонів до вух і втупився в миску. Данило повільно поклав ложку.

— За зерно, Климентіївно, — відповів він замість нього. — Голодний рік був. Мати в нього велику сім’ю тягла. Він мішок із громадського току виніс. Дали строк. Відбув рік, потім амністія прийшла.

Ганна подивилася на Семена. Двадцять три, може, двадцять чотири. Майже ровесник Марка, якби той устиг дорости до цього віку. Старий біль тихо ворухнувся в грудях, як ніж у зарубцьованій рані…