Весільний день сина змінився після того, як наречена дозволила собі жорстокий вчинок при всіх

Тепер мене переводили з батька в проблему майданчика. Це був наступний хід: не сперечатися з правдою, а прибрати того, хто її тримає.

Богдан почув і злякався.

— Мамо, не треба охорону.

Людмила Романівна холодно подивилася на нього.

— Тоді виріши сам.

Він повернувся до мене.

— Тату, давай так. Марта видаляє відео, я зараз підійду до мами, ми зробимо спільне фото, а потім я поговорю з Яриною. Обіцяю.

— Ти вже обіцяв після банкету.

— Я тоді не знав про запис.

— Тепер знаєш.

Він замовк. Оксана дивилася на нього так, що мені самому стало важко дихати. Їй не потрібна була перемога. Їй вистачило б однієї фрази: «Мамо, пробач, я збрехав». Але син знову шукав угоду.

— Якщо це покажуть, — сказав Богдан, — Ярину знищать.

— Ні, — відповіла Оксана. — Її побачать.

У залу повернулася музика — надто весела для коридору, де вирішували, хто має право пам’ятати. Біля входу з’явилися двоє охоронців. Не злі, не грубі — просто люди в темних костюмах із завданням прибрати незручного гостя. За ними йшов сивий керівник майданчика. Він упізнав мене одразу.

— Тарасе Петровичу?

— Леоніде, — сказав я. — У вас на майданчику зараз намагаються видалити запис навмисного приниження моєї дружини.

Керівник подивився на Марту, на адміністраторку, на брудний поділ Оксани, на Людмилу Романівну. Його обличчя стало важким.

— Запис не видаляти, — сказав він.

Людмила Романівна зблідла.

Я зрозумів: це ще не перемога, лише вікно. Якщо зараз не використати його, зала знову закриється чужим сценарієм.

Леонід не став розбирати все в коридорі.

— Службові питання після заходу, — сказав він адміністраторці. — Телефон співробітниці не чіпати. Марту зняти з лінії на десять хвилин, щоб на неї не тиснули.

Марта видихнула так, ніби лише тепер згадала, що треба дихати.

Я кивнув їй, але вголос дякувати не став. При Людмилі Романівні подяка прозвучала б як визнання змови.

— Леоніде, — сказав я, — дайте мені мікрофон і хвилину на екрані.

Він глянув у залу. На екрані все ще висів слайд про подарунок. Молоді зникли надто надовго, гості вже поверталися до службового проходу.

— Ви розумієте, що це буде вибух?

— Вибух уже був. Зараз ви бачите дим.

Людмила Романівна втрутилася:

— Ніякого екрана. Це приватне весілля, оплачене нами.

— Половину банкету оплатив я. Але справа не в грошах.

— Авжеж, — гірко всміхнулася Ярина. — Коли треба тиснути, ви згадуєте гроші. Коли треба виглядати шляхетно, говорите про честь.

Оксана раптом відповіла першою:

— Гроші він згадує тому, що ви вже вивели їх на екран.

Ярина замовкла. Ця коротка фраза влучила точніше за будь-яке моє обурення.

Леонід подивився на Руслана.

— Екран поки не чіпати. Мікрофони у ведучого.

Людмила Романівна почула слово «поки» й пішла до сцени. Я бачив, як вона нахилилася до Мирона, забрала в нього сценарну теку, висмикнула аркуш і вклала інший. На верхньому краї червоним маркером було написано: «Танець молодих одразу»…