Відомий хірург спробував перекласти провину на молоду асистентку, не знаючи, хто стоїть у неї за спиною

Якщо навіть Жанна зрадила, надії немає.

Один за одним до трибуни виходили інші свідки. Санітарка, яка чула шум. Старша медсестра, яка охарактеризувала Марину як безвідповідальну й неуважну.

Система зімкнула ряди. Усі залежали від головного лікаря. Усі боялися його гніву більше, ніж власного сумління.

Кожне слово забивало цвях у кришку труни її майбутнього.

Адвокат Денис намагався мляво заперечувати, але адвокат Аркадія розбивав його аргументи короткими, жорсткими фразами, виставляючи захист смішним і безпорадним. Суддя відверто нудьгував, поглядаючи на годинник.

— Слово надається потерпілій.

Голос судді став трохи м’якшим.

Людмила Іванівна насилу підвелася. Донька допомогла їй дійти до трибуни. Старенька тремтіла.

Вона дістала з кишені зім’ятий хустинок, витерла очі й подивилася просто на Марину. У залі стало так тихо, що було чути, як гуде лампа під стелею.

— Ти… — почала вдова, і голос її зірвався на хрип. — Ти молода, гарна, усе життя попереду. А мого Мішу, мого Мішу в землю закопали.

Вона заплакала голосно, навзрид, по-жіночому й страшно.

— Навіщо ти пішла в медицину, якщо руки не з того місця? Навіщо ти його вбила? Він же тобі вірив. Він казав: «Людо, там такі лікарі хороші». А ти… Будь ти проклята!

Ці слова вдарили сильніше, ніж брехня Аркадія.

Марина сповзла по лаві, закриваючи обличчя руками. Їй хотілося зникнути, розчинитися, стати пилом на паркеті. Вона відчувала чужий біль як свій власний, і цей біль розривав її на шматки.

— Ваша честь, прошу заспокоїти потерпілу, — холодно зауважив адвокат Аркадія. — Але суть зрозуміла. Моральна шкода очевидна.

Вдова повернулася на місце, продовжуючи схлипувати.

Суддя потер перенісся.

— Підсудна, вам є що сказати на свій захист?

Марина підвелася. Ноги були ватяні, коліна тремтіли так, що стукалися одне об одне. Вона подивилася на суддю, на тріумфуючого Аркадія, на вдову, що плакала.

У горлі пересохло.

— Я… — вичавила вона. — Я не винна. Я робила все правильно. Це протокол підроблений. Це Аркадій Борисович…

— У вас є докази підробки? — втомлено перебив суддя. — Експертиза, свідки?

— Ні, але…

Марина безпорадно озирнулася на Дениса. Той опустив очі й почав складати папери в портфель, усім своїм виглядом показуючи, що битву програно.

— Слова до справи не пришиєш, — підсумував суддя. — Ми вислухали сторони. Суд іде до нарадчої кімнати для винесення рішення.

Він почав збирати папери.

Аркадій Борисович уже послабив вузол краватки, всміхаючись своєму адвокатові. Вдова Кузнецова дивилася на невелику ікону в кутку зали й хрестилася.

Марина стояла оглушена, розчавлена.

Усе. Це фінал.

За годину вона вийде звідси із судимістю, з тавром убивці, зі зруйнованим життям.

Мама так і не прийшла.

Обіцяла бути о десятій, а зараз уже полудень. Отже, робота важливіша. Отже, вона й справді одна в усьому світі.

Суддя підвівся, збираючись залишити залу. Пристав ступив до дверей, щоб відчинити їх перед його честю.

І в цю мить двері розчахнулися самі.

Із гуркотом ударилися об стіну так, що з одвірка посипалася штукатурка.

У прорізі стояла Галина Миколаївна.

Вона була в строгому сірому пальті, розстебнутому на грудях, під яким виднівся діловий костюм. В одній руці вона тримала об’ємну шкіряну папку, другою поправляла волосся, що збилося від швидкої ходи.

Вона важко дихала, але погляд її був прямий і жорсткий, як удар батога.

Вона обвела очима залу: переляканого пристава, завмерлого суддю, зблідлого Аркадія.

— Стояти!

Її голос, звиклий командувати великими кабінетами, заповнив простір, відбиваючись від високих стель.

— Жодних нарадчих кімнат. Засідання не закінчено.

Суддя насупився, його обличчя налилося червоним.

— Ви хто така? Як ви смієте вриватися? Приставе, виведіть сторонню.

Галина не зрушила з місця. Вона ступила вперед, проходячи повз ряди, як криголам крізь тороси.

— Я не стороння, — відкарбувала вона, підходячи до суддівського столу й з розмаху опускаючи на нього важку папку.

Ляск вийшов оглушливим.

— Я Іванова Галина Миколаївна, радник державної служби третього класу, голова регіональної комісії з контролю якості у сфері охорони здоров’я. І в мене є підстави вважати, що в цій залі просто зараз чиниться злочин.

Аркадій Борисович повільно підвівся зі свого місця. Його усмішка стекла з обличчя, як грим під дощем.

У залі повисла тиша — густа, наелектризована, така, що передує вибуху.

Марина дивилася на матір і вперше за два місяці зробила глибокий вдих.

Тиша в залі стала відчутною, щільною, як ватяна ковдра. Навіть гудіння лампи під стелею, здавалося, стихло, поступаючись місцем звуку важкого дихання судді.

Він повільно зняв окуляри, протер їх краєм мантії й подивився на Галину Миколаївну поверх скла. У його погляді боролися роздратування господаря кабінету й бюрократична обережність перед високим чином.

— Громадянко Іванова, — промовив він, ретельно зважуючи слова, — ваші повноваження мені відомі, але це суд, а не відомча перевірка. Ви порушуєте регламент. Якщо у вас є клопотання, подавайте його через канцелярію.

Аркадій Борисович, відчувши підтримку, тут же схопився…