Відомий хірург спробував перекласти провину на молоду асистентку, не знаючи, хто стоїть у неї за спиною

— Ні, — Марина похитала головою.

Страх зник остаточно, згорівши в топці прозріння. Вона бачила перед собою не монстра, не світоча медицини, а хворого залежного старого, який збудував свій трон на кістках і брехні.

— Я операційна сестра. Я свідок. І я більше не мовчатиму.

Вона перевела погляд на суддю.

— Ваша честь, я прошу… Ні, я вимагаю провести судово-медичну експертизу стану громадянина Левашова просто зараз. Візьміть у нього кров. Якщо я брешу, я готова понести покарання. Але якщо в його крові знайдуть барбітурати, хто тоді вбивця?

Суддя дивився на неї з неприхованим подивом. Дівчина, яка годину тому мимрила й ховалася за адвокатом, зникла.

Перед ним стояв боєць.

Він перевів погляд на Аркадія. Той важко дихав, розстібаючи комір сорочки. Його лоб блищав від поту. Він виглядав погано. Справді погано.

— Оголошується перерва на тридцять хвилин, — різко сказав суддя, вдаривши молотком. — Приставе, запросіть чергового лікаря. Ми візьмемо проби в позивача.

— Я відмовляюся! — крикнув Аркадій. — Це свавілля!

— Відмова буде витлумачена як спроба приховати докази, — спокійно зауважив суддя, збираючи папери. — Ви самі подали позов, громадянине Левашов. Тепер діємо за правилами.

Він вийшов.

Зала вибухнула шумом. Люди схоплювалися з місць, перемовлялися. Аркадій упав на стілець, закривши обличчя руками. Його адвокат щось люто вичитував йому, але той лише мотав головою.

Галина Миколаївна підійшла до лави підсудних. Вона не всміхалася, але в кутиках її очей залягли промінчики тепла. Вона простягнула руку через бар’єр і накрила долоню Марини своєю.

Її рука була теплою й сухою.

— Молодець, — сказала вона тихо.

Лише одне слово, але для Марини воно важило більше, ніж усі виправдувальні рішення світу.

Вона подивилася на Жанну Петрівну. Анестезіолог сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку. Потім вона повільно підвелася і, ніби уві сні, попрямувала не до виходу, а до столу Галини Миколаївни.

Жанна взяла ручку. Її рука тремтіла, але вона почала писати.

Марина зрозуміла.

Це зізнання.

Коридор суду гудів, як стривожений вулик. Люди, які чекали інших засідань, із цікавістю косилися на дивну групу біля вікна: статну жінку з папкою, бліду дівчину й чоловіка в дорогому костюмі, який метався з кутка в куток, мов замкнений у клітці звір.

Аркадій Борисович уже не намагався тримати обличчя. Краватка збилася набік, волосся, зазвичай укладене волосинка до волосинки, розтріпалося. Він раз у раз підносив телефон до вуха, гарчав щось нерозбірливе й скидав виклик.

Його адвокат, утративши будь-яку надію на конструктивний діалог, стояв осторонь і меланхолійно жував дужку окулярів.

Марина спостерігала за колишнім начальником, притулившись спиною до прохолодної стіни. Їй здавалося дивним, що цей метушливий, спітнілий чоловік ще вчора викликав у неї паралізуючий жах.

— Марино!

Аркадій раптом різко зупинився й ступив до неї.

Галина Миколаївна миттєво перемістилася, закриваючи доньку плечем, але Марина м’яко відвела її руку. Їй треба було це самій.

— Чого ви хочете? — спитала вона.

Голос був твердий, без колишніх вібруючих ноток.

Аркадій завмер за крок від неї. Від нього пахло несвіжим потом і тим самим нав’язливим ментолом, який тепер викликав блювотний рефлекс.

— Ти що твориш, дурепо? — зашепотів він, бризкаючи слиною. — Ти хоч розумієш, яку кашу заварила? Ну знімуть мене, ну піду я на пенсію. А ти? Тобі в медицині вовчий квиток випишуть. Хто візьме на роботу донощицю, яка свого головлікаря під суд підвела? Отямся, поки суддя не повернувся. Забери заяву про експертизу. Я грошей дам. Багато дам. Поїдеш, нове життя почнеш.

Марина дивилася на його тремтячі руки. Він навіть зараз, стоячи на краю прірви, намагався торгуватися. Він щиро не розумів, що є речі, які не продаються.

— Мені не потрібні ваші гроші, Аркадію Борисовичу, — сказала вона тихо, але так, що пристав, який стояв поруч, повернув голову. — І мені не потрібна ваша медицина — та, де помилки ховають у морзі, а сумління глушать седативними краплями. Ви сказали, що я донощиця? Ні. Я просто більше не ваша співучасниця.

Вона зробила крок уперед, змусивши його відсахнутися.

— Ви вбили Михайла Григоровича. Не скальпелем. Своєю пихою. І ви відповісте за це.

У цю мить до них підійшла Людмила Іванівна. Вдова виглядала розгубленою. Її донька щось шепотіла їй на вухо, намагаючись відвести, але старенька вперто йшла до Марини.

Вона зупинилася, дивлячись на Аркадія вицвілими від сліз очима.

— Це правда?