Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

Віктор відвів погляд, почав теребити край диванної подушки.

— Ну, там трохи не вистачає. Довелося майстрові за ремонт маминої пральної машини віддати. Ще Дарині на комунальні послуги додав. Їм погрожували світло відключити.

Рина глибоко вдихнула. Видихнула. Жодних криків, жодної істерики. Істерика — це для тих, хто не вміє планувати.

— Зрозуміло. — Вона підвелася. — Отже так, Вікторе, від сьогодні ми жорстко й безкомпромісно розділяємо бюджет. Твоя зарплата — це твоя зарплата. Моя — моя. Скидаємося лише на продукти й комунальні послуги за цю квартиру. Решту кожен витрачає як хоче. Хочеш спонсорувати сестру, яка до 30 років не навчилася оплачувати рахунки? Уперед. Але у відпустку я поїду сама, а зимові шини на свою машину ти купуватимеш сам.

Віктор спробував щось заперечити, але натрапив на погляд дружини. У цьому погляді не було злості. Там була математика, що не підлягала оскарженню. Він кивнув.

Наступні два тижні перед ювілеєм нагадували позиційні бої. Світлана Петрівна, відчувши негаразд у фінансах сина, змінила тактику. Вона почала тиснути на жалість.

— Синочку, я погано почуваюся. Привези мені екзотичних фруктів. Вітамінів бракує. Тільки не із супермаркету, а з тієї ятки на ринку, де жовті манго.

Віктор їхав, купував, привозив.

— Ой, Вікторчику, тут труби у ванній гудуть. Виклич сантехніка, тільки хорошого, з приватної фірми. Сантехнікам з обслуговчої організації я не довіряю.

Віктор викликав, оплачував рахунок із безліччю нулів. До кінця місяця його особисті фінанси не просто заспівали романси, а виконали цілий трагічний мюзикл. Він почав ходити пішки від метро до роботи, перестав купувати свою улюблену каву й навіть одного разу спробував позичити в Рини до зарплати.

— Вибач, дорогий. Я всі свої вільні гроші поклала на вклад під відсотки, — мило всміхнулася дружина. — Як ми й домовлялися, роздільний бюджет.

Віктор похмурнів із кожним днем. Рожеві окуляри, крізь які він дивився на маму й сестру, почали вкриватися густою сіткою тріщин. Він уперше почав помічати, що його допомогу сприймають не з вдячністю, а як щось само собою зрозуміле. Наче він не син, а сервісна служба, прикріплена до їхньої житлоплощі за правом народження.

Ситуація розжарилася до межі за три дні до знаменитого бенкету. Рині треба було заїхати до свекрухи. Потрібно було передати якісь довідки, які Віктор забув віддати.

Двері відчинила Дарина. Вигляд у неї був украй діловий. Вона сиділа за кухонним столом і розкладала карти Таро, при цьому голосно плямкаючи яблуком. Світлана Петрівна метушилася біля плити, смажачи котлети…