Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

— Невістка завітала. — Дарина недбало махнула картою із зображенням черепа. — А ми тут глобальні питання вирішуємо.

— Я довідки від Віктора привезла. — Рина поклала файл на тумбочку.

— Хай лежать, — відмахнулася свекруха, не відриваючись від пательні. — Слухай, Рино, раз уже ти прийшла, треба обговорити важливе питання. Після мого ювілею ми плануємо невеликі перестановки.

Рина зупинилася на порозі.

— Які перестановки? Меблі рухатимете?

— Життя рухатимемо. — Світлана Петрівна вимкнула газ, витерла руки об фартух і повернулася до невістки. Обличчя в неї було урочисте й непроникне. — Я тут подумала: мені в цій двокімнатній тіснувато, та й роки беруть своє. Догляд потрібен. Даринці час вити власне гніздечко. Тож я свою квартиру оформлюю дарчою на Дарину. Їй потрібніше.

Рина підвела брову.

— Прекрасне рішення. А ви куди?

— Як це куди? До вас. — Свекруха сплеснула руками, ніби пояснювала очевидне немовлятам. — У вас же трикімнатна. А навіщо вам із Віктором удвох стільки площі? Виділіть мені ту кімнату, що з балконом. Я там квіточок розведу. Буду вранці вам сирники пекти. Житимемо дружно, однією родиною. А Віктор за мною доглядатиме. Він же чоловік.

У коридорі зависла щільна, важка пауза. Дарина за столом перестала жувати яблуко й зухвало подивилася на Рину. Рина не стала ані кричати, ані обурюватися. Вона просто всміхнулася, широко, щиро показуючи всі зуби.

— Світлано Петрівно, у вас чудовий план, просто геніальний у своїй простоті.

— Ну от бачиш, із тобою можна домовитися, — самовдоволено кивнула свекруха.

— Ви лише одну деталь випустили. — Тон Рини залишався світськи ввічливим, але температура в приміщенні наче впала на 10°. — Квартира, у якій ми живемо з Віктором, належить мені, особисто мені, ще до шлюбу. А Віктор там навіть не зареєстрований. Він зареєстрований тут, у вас. Тож, якщо ви даруєте цю двокімнатну Дарині, Вікторові доведеться переїхати в передпокій або на балкон до ваших майбутніх сирників, бо до себе я нікого не пущу. Ні вас, ні ваших родичів.

Обличчя Світлани Петрівни почало міняти кольори, зупинившись на відтінку перестиглого баклажана.

— Та як ти смієш? Це дім мого сина. Він там господар, він там ремонт робив.

— Ремонт робила бригада. Платили ми навпіл. Точніше, ви з Віті стільки тягнули, що я оплатила більшу частину, — парирувала Рина. — Тож можете дарувати Дарині хоч усю столицю, але мої метри залишаться моїми. Передайте сирникам вітання…