Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

— Оксано!

Андрій кинувся до неї одночасно з коровою. Дівчина спробувала відскочити, але нога поїхала в багнюці. Він устиг схопити її за талію й рвонути вбік. Роги пройшли так близько до її обличчя, що на мить він перестав дихати.

Вони впали в багнюку. Андрій накрив її собою, а корова пронеслася повз і зникла за коморою.

— Ви цілі?

Під долонею билося її серце. Оксана кивнула. Дощ заливав їм обличчя, мокре волосся прилипло до її чола, губи тремтіли.

— Так. Дякую.

Він лише тепер усвідомив, що досі притискає її до землі. Обличчя зовсім поруч, на віях вода. Він не міг зрозуміти, від чого вона тремтить — від страху чи від холоду. Краплі ковзали по її шкірі, і Андрій бачив кожну з них із якоюсь болісною виразністю. Щойно її могли вбити, а тепер вона дивилася на нього, дихала, була тут. Замість недавнього жаху на нього раптом накотила болісна потреба поцілувати її. Андрій різко підвівся й простягнув руку.

Оксана дозволила підняти себе. Обоє важко переводили подих, промоклі до нитки.

— До хати, — хрипко сказав він. — Швидше, поки не змерзли.

На кухні Галина вже гріла воду для купелі. Оксана пішла перевдягатися, Андрій почав стягати з себе мокре. Лише тепер, коли Оксана була в домі, його руки затремтіли. Він знав цей холод після дощу й розумів, що річ зовсім не в ньому.

Ще мить — і він міг би не встигнути. Досить було однієї помилки, одного зайвого кроку. Досі Оксана була людиною, яку він не міг розгадати, чиїм словам не довіряв. А при думці, що її могло зараз не бути в домі, Андрія охопив такий страх, що довелося спертися об стіну.

Вона повернулася в сухій сукні, з рушником на плечах. Андрій налив у дві склянки.

— За те, що обійшлося.

Передаючи склянку, він зачепив її пальці. Короткий дотик відгукнувся так сильно, ніби вона взяла його за руку й не відпускала. Він змусив себе заговорити про те, що сталося.

— Ви вмієте поводитися з худобою. Для дочки управителя — несподівано добре.

— А раптом і про це я збрехала? — спитала Оксана зі слабкою усмішкою.

— Можливо. — Андрій відпив і подивився на неї поверх склянки.

— Тільки сьогодні ви вийшли під дощ заради моїх тварин. Ризикували собою. Цього жодними словами не скасувати.

Вона довго дивилася на нього. Андрій розрізняв у цьому погляді вдячність, ще не минулий страх і щось таке, для чого поки не знаходив назви. Цього разу йому не хотілося вимагати відповіді.

— Ви вдруге мене рятуєте, пане Савчук.

— Андрій. Називайте мене Андрієм. Після сьогоднішнього можна обійтися без церемоній.

— Андрій, — повторила вона, опустивши очі. На губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Він чув своє ім’я від безлічі людей. Але тепер у двох тихо вимовлених складах було стільки довіри, що звичне слово здалося зовсім іншим…