Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

У травні трава піднялася по пояс. Пагорби вкрилися квітами, над прогрітою землею стояв запах полину. Робота, як і раніше, забирала в Андрія більшу частину дня, однак думками він дедалі частіше опинявся вдома, поруч з Оксаною.

Після дощу й тієї короткої розмови на кухні вона перестала ховати погляд. Андрій і сам помічав, що затримується біля неї довше, ніж треба. Поки вона готувала сніданок, можна було поговорити про погоду, про тварин, про будь-яку дрібницю. Слова лишалися звичайними, а очікування наступної розмови — вже ні.

Одного вечора він побачив її на ґанку. Оксана сиділа на сходах, підставивши обличчя останньому сонцю. Рідкісний спокій пом’якшив її риси. Андрій сів поруч, залишаючи між ними досить місця.

— Гарний вечір. Яке небо.

— Тут воно зовсім інше, — відповіла вона, не розплющуючи очей. — Просторіше. Ніби й дихати легше, ніж там, де я жила раніше.

Вона подивилася на нього, і він уловив у цьому погляді тихе зізнання: йшлося про життя до ферми. Оксана не стала виправляти себе.

— Так, там усе було інакше.

Андрій хотів розпитати, але на подвір’я в’їхав незнайомий вершник. Гнідий кінь зупинився біля ґанку. Чоловік у дорожньому пальті спішився й зняв широкополого капелюха.

Йому було близько п’ятдесяти. Акуратна сива борідка, уважні сірі очі. Андрій відчув, що вже бачив це обличчя, однак згадати обставини не зміг.

— Добрий вечір. Прошу пробачення, що турбую. Микола Левченко. Мені потрібне господарство Андрія Савчука.

— Ви за адресою. Я Савчук.

Він підвівся зі сходинки. Незнайомець усміхнувся самими губами й перевів погляд на Оксану. Та сиділа нерухомо, збліднувши так, ніби не могла повірити в появу гостя.

— Хотів би обговорити з вами одну ділову пропозицію. Розмова буде не швидка. Якщо дозволите, я лишився б на ніч.

— Звісно. Галино, приготуйте гостьову кімнату, — звернувся Андрій до економки, що з’явилася у дверях.

Оксана підвелася й швидко пішла до хати, не глянувши на Левченка. Той провів її очима. Надто довго — і надто уважно для людини, яка побачила незнайому служницю.

За вечерею гість говорив легко й цікаво. Міркував про прокладання залізничних колій, про нові можливості для торгівлі, про зростання попиту на яловичину в далеких краях. Андрій підтримував розмову, але стежив за Оксаною. Вона подавала страви, намагаючись не дивитися на гостя, і рухалася з незвичною скутістю.

Коли поставила перед Левченком тарілку, він тихо подякував. Найзвичайніші слова прозвучали так, ніби за ними лишилося невисловленим щось більше. Дівчина здригнулася й відступила до стіни.

— Прекрасне місце, — заговорив Левченко про господарство після вечері. — Якщо не помиляюся, ви купили землю десять років тому?

— Тоді й купив.

— А попередню родину знали?

— Ні, — відповів Андрій, насупившись. — Купував через посередника. Коли угоду уклали, власника тут уже не було, він поїхав.

Гість запалив сигару.

— Зрозуміло. Чув дещо про ті часи. От і стало цікаво.

— Що саме чули?

— Історії про людей, які зуміли здобути вигоду з чужого нещастя. Втім, це лише розмови. Мало що розповідають.

Андрій стиснув зуби. Натяк був надто явний, а зрозуміти, у чому його докоряють, він не міг.

— Якщо приїхали щось сказати, кажіть прямо, пане Левченко.

— Усього лише міркував уголос.

Гість підвівся, послався на втому з дороги й попросив дозволу піти до себе. Андрій кивнув. Після його відходу попрямував на кухню.

Оксана стояла біля вікна, обхопивши себе руками. Її трусило, хоч тут було тепло.

— Ви знайомі з ним?

— Так.

— Звідки?

— Він дружив із моїм батьком, — відповіла вона після довгого мовчання, не обертаючись.

Андрій зупинився поруч, не торкаючись її.

— Тоді поясніть. Чому він дивиться на вас як на знайому? Навіщо розпитує про колишніх господарів? Що все це означає, Оксано?

Вона повернулася. В очах стояли сльози.

— Тут жила моя родина, Андрію. Ці землі були нашими до того, як ми все втратили…