Він хотів лише контролювати ремонт, але камера зафіксувала те, до чого він не був готовий

Вона застигла посеред кімнати. Обличчя її зблідло, очі розширилися, усмішка зникла так швидко, ніби її й не було. Ще кілька хвилин тому Дарина розповідала про майже готову кухню, а тепер дивилася на Мирона так, наче перед нею стояв незнайомець.

— Мироне, що відбувається? — видихнула вона. — Ти збожеволів? Навіщо ти це зробив?

Він підійшов до неї мовчки. Перший спалах уже минув, і замість нього всередині лишився холодний важкий шар. Мирон узяв Дарину за руку й повів до дверей.

— Тепер ти.

— Що? — вона спробувала вирватися. — Зачекай, про що ти?

— Про те, що ти йдеш. Зараз.

Дарина зблідла ще дужче. На ній був домашній халат, волосся збилося біля скронь, розгубленість швидко перетворювалася на страх.

— Мироне, зупинися. Давай поговоримо. Ти щось не так зрозумів.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було ні тепла, ні сумніву.

— Не так зрозумів? — повторив він. — Ти справді сподіваєшся, що я нічого не знаю?

Дарина замовкла. Її погляд на секунду метнувся до кухні, і цього руху Миронові вистачило.

— Я бачив усе, що мені потрібно було побачити, — сказав він. — І чув достатньо. Не розповідай мені про жарти, воду, ремонт і випадковість. Ти сама вирішила, де провести межу. І сама її перейшла.

— Мироне, я…

— Ні. Більше нічого.

Він розчинив двері. Дарина вчепилася в одвірок, повторювала його ім’я, намагалася втриматися, але Мирон уже не чув прохань. Для нього ця розмова закінчилася ще там, в офісі, перед екраном.

— У цьому домі тебе більше немає, — сказав він глухо. — Іди.

Він виштовхнув її на майданчик. Дарина опинилася за порогом босоніж, у халаті, все ще чекаючи, що він передумає й відчинить двері назад. Але замок клацнув майже одразу.

Мирон повернувся до кімнати, розчинив шафу й почав діставати її речі. Сукні, штани, футболки, білизна, сумки, взуття — усе летіло на підлогу, а потім опинялося біля балконних дверей. Він діяв швидко й майже без думок, ніби звільняв квартиру від предметів, які більше не мали права тут бути.

З балкона одна за одною полетіли вниз її речі. Одяг падав у двір нерівними клубками, слідом летіли туфлі, пакети, косметичка, сумка. Унизу вже зупинялися сусіди. Дарина стукала у двері, кричала з майданчика, благала припинити, але Мирон не відповідав. Кожна річ здавалася йому частиною обману, який він не хотів бачити поруч ані хвилини.

Коли шафа спорожніла, він підійшов до балкона й подивився вниз. На асфальті лежали її речі, а з під’їзду все ще долинав її голос. Мирон зачинив балконні двері. У квартирі стало тихо, і в цій тиші було ясно: для Дарини тут не лишилося ні місця, ні права, ні дороги назад…