Він хотів лише контролювати ремонт, але камера зафіксувала те, до чого він не був готовий

Він не став розпитувати про роботу. Не попросив показати кріплення, не уточнив, що залишилося доробити, не став удавати господаря, який приймає замовлення. Мирон пройшов просто до Степана й став перед ним так близько, що майстер мимоволі відступив.

— Збирай інструменти й іди, — сказав Мирон.

Напівусмішка на обличчі Степана зникла не відразу. Спершу він спробував зберегти колишню впевненість.

— У сенсі? Що не так?

— Іди, — повторив Мирон. — Негайно.

Степан підняв руки, ніби хотів показати, що нічого не розуміє. Але погляд його змінився. На секунду в ньому майнуло те саме знання, яке Мирон чекав побачити: отже, майстер уже зрозумів, що сталося.

— Слухай, давай без цирку, — почав Степан. — Робота майже зроблена. Є претензії — кажи нормально.

Мирон не став слухати. Він узяв його за плече й різко штовхнув до виходу. Степан спробував упертися, але впевненості в опорі не було. У коридорі глухо грюкнув ящик з інструментами. Дарина скрикнула десь за спиною, однак Мирон навіть не повернув голови.

— Ти що? — Степан сіпнувся. — Обережніше!

— Геть із моєї квартири.

Мирон виштовхав його за поріг майже одним рухом. Степан опинився на майданчику, не встигнувши толком узутися. Він відкрив рота, ніби збирався сказати ще щось, але Мирон ударив його в обличчя й штовхнув униз сходами. Майстер утратив рівновагу, з’їхав на кілька сходинок нижче, вхопився за перила й завмер.

На майданчику стало різко тихо. Степан підвів голову. В його обличчі вже не було колишньої зухвалості. Залишилися злість, розгубленість і незручне розуміння, яке він не міг приховати.

— Зрозуміло, — пробурмотів він, відводячи очі. — Сам напросився.

Мирон не відповів. Він грюкнув дверима, відрізавши Степана від квартири так, ніби викинув разом із ним усе, що стосувалося чужої присутності в домі. Але за спиною все ще стояла Дарина…