Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд
Олена отримала сповіщення про надходження коштів і лише тихо хмикнула. Гроші вона додала до своїх особистих заощаджень і відкрила новий вклад під добрий відсоток. З Богданом вони розлучилися швидко, майже без емоцій. Він спробував заявити права на її квартиру, але Леся на першому ж засіданні розібрала доводи його адвоката так акуратно й жорстко, що сперечатися далі стало безглуздо.
Однак справжня розплата для Мирослави Степанівни чекала не серед парканів і не в службі стягнення. Вона причаїлася в її власній тісній двокімнатній квартирі. Богдан, лишившись без дружини, без машини й із добряче схудлою самовпевненістю, остаточно оселився в матері. Він лежав на дивані, обурювався несправедливістю життя, вимагав котлет і раз у раз повторював, що Олена ще пошкодує.
Мирослава Степанівна терпіла. Усе ж таки кровиночка, рідний син, заради неї старався, хай і довів справу до біди. Вона вмовляла себе, що це тимчасово, що Богдан отямиться, знову стане серйозним, знайде спосіб піднятися. Але за пів року син привів у дім жінку…
Її звали Наталка. Жінка була дебела, гучна, з хваткою людини, звиклої брати своє без дозволу. На відміну від спокійної Олени, Наталка пройшла сувору школу речового ринку: говорила коротко, рухалася впевнено, носила яскраві спортивні костюми й довгі акрилові нігті. Коли вона стукала ними по столу, звук був схожий на попередження.
Богдан перед новою обраницею благоговів. Наталка варила густі борщі, вміла одним поглядом змусити його замовкнути і взагалі не скидалася на жінку, яку можна провести розповіддю про «вигідні вкладення». Їй вистачило тижня, щоб обстежити квартиру й вирішити, що тепер правила встановлюватиме вона.
Першого дня вона винесла улюблений плетений декор Мирослави Степанівни, назвавши його пилозбірником. Другого зайняла головну полицю холодильника контейнерами з різкими маринадами. На третій переставила банки, каструлі й табурет так, ніби жила тут завжди.
— Значить так, мамашо, — сказала Наталка наприкінці першого тижня, підпилюючи кислотно-рожевий ніготь просто за кухонним столом. — Телевізор у залі ми дивимося до одинадцятої. Вам краще йти до себе й двері зачиняти. Богдан хропе, а вам, у вашому віці, шкідливо не спати.
Мирослава Степанівна побагровіла, але Наталка підвела очі.
— І ще. Ділянку треба продавати. Ми з Богданом будемо розширюватися, житло брати більше. Внуків же не в тісноті ростити, правда?
Свекруха відкрила рота, щоб нагадати, хто господиня в цій квартирі. Але погляд Наталки був холодний, оцінювальний, як у торговки, що вибирає кращий шматок. Мирослава Степанівна зрозуміла, що її колишні прийоми тут не працюють. Богдан сидів поруч і віддано дивився на нову жінку, ніби кожне її слово було законом.
Жодної машини, жодної колишньої корони над грядками, жодного відчуття влади. Лише маленька кімната, чужі контейнери в холодильнику і сухий стукіт акрилових нігтів по кухонному столу.
А Олена того вечора сиділа на відкритій веранді гарного ресторану. Перед нею стояв прохолодний лимонад, у планшеті був відкритий каталог нерухомості. Вона вибирала невелику нову студію під оренду — світлу, свіжу, що пахла фарбою, бетоном і початком спокійного життя. Попереду був тихий вечір, і вперше за довгий час ніхто не казав їй, де її місце.
