Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд
Лишався єдиний вихід — продавати машину самим. Для Мирослави Степанівни це було падінням із висоти, на яку вона щойно встигла видертися. Богдан спершу кинувся в автосалон, сподіваючись повернути покупку назад, але менеджер, який іще недавно всміхався до вух, тепер дивився на нього як на пляму на склі.
— Автомобіль покинув салон, документи оформлені, — ввічливо й холодно сказав він. — Тепер це вживана машина. Можемо прийняти за програмою обміну з дисконтом сорок відсотків.
Слово «дисконт» прозвучало майже як образа. Богдан поїхав до перекупників. На майданчику, засипаному гравієм і недопалками, двоє похмурих чоловіків у спортивних костюмах довго ходили навколо червоного кросовера. Вони копали шини, цокали язиками, стукали по пластику в салоні, заглядали під капот і тикали приладом у багажник, ніби шукали там не двигун, а привід збити ціну ще нижче.
— Бюджетна модель, — авторитетно сказав один, сплюнувши вбік. — Такі одразу після виїзду з салону втрачають пристойно. І колір, брате, надто цирковий. Не кожен візьме.
— За два мільйони двісті заберемо сьогодні, готівкою, — додав другий.
Богдан обурювався, Мирослава Степанівна хапалася за серце, але покупці були непохитні.
— Або так, або катайтеся далі з арештованими рахунками, — сказав перший і знизав плечима.
Гроші Мирослава Степанівна отримувала в тісній нотаріальній конторі. Пачки готівки лежали перед нею важкими цеглинами й пекли руки. Півтора мільйона, а слідом і всі супутні витрати довелося того ж дня внести на рахунок служби стягнення, щоб закрити борг. Після всіх втрат у сім’ї лишилося щось близько пів мільйона з невеликим. Решта розчинилася між салоном, знижкою, перекупниками, зборами й власною дурістю.
На заміську ділянку Мирослава Степанівна поверталася не за кермом, а в деренчливому приміському автобусі. На колінах у неї лежала сумка з дешевими сушками. Дорога трясла, вікно деренчало, а всередині було так порожньо, ніби разом із машиною в неї забрали не транспорт, а право дивитися на людей згори.
Сусідки, вже якимось дивом дізнавшись про провал, стояли біля парканів з обличчями, на яких сяяло чисте, важко приховуване задоволення.
— Що ж, Мирославочко, ластівка твоя занедужала? — протягнула Параска Іванівна, спираючись на сапку. — По гарантії лікуватимуть?
Мирослава Степанівна не знайшла жодного слова. Вона тільки ковтнула й, зсутулившись, пішла до хвіртки. Гіпсового гнома вона так і не купила…
