Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Соня посиділа з Богданом іще трохи, забрала в нього холодний чай і пішла просити окропу. Молодші не відходили від неї. У коридорі стало гучніше, але цей шум нікого не дратував.

Степана розмістили в кабінеті Коваленка. Він давав свідчення чотири години поспіль і називав навіть ті напади, про які поліція не знала: не кожен потерпілий наважився звернутися. Старий не приховував власної ролі й не намагався звалити все на Руслана з Тарасом.

Посеред розмови слідчий вийшов покурити й покликав Олега. Степан зізнався йому в липневому епізоді. Тоді на іншій ділянці дороги Тарас витяг водія з легковика. Чоловік ударився головою об придорожній стовп і лишився лежати. Степан поїхав, не перевіривши його стану, і пів року вважав себе причетним до смерті.

— Він живий, — сказав Коваленко.

Потерпілого звали Микола Семенович Ткаченко. Він дістав тяжкий забій і перелом ключиці, кілька тижнів провів в обласній лікарні, після чого дружина забрала його додому. Свідчення лежали в тій самій липневій папці.

Коваленко запропонував Олегові самому повідомити новину Степанові. Слідчому той міг не повірити, вирішивши, що його намагаються розговорити.

Олег повернувся до кабінету й назвав прізвище. Степан попросив повторити. Вислухав іще раз, кивнув, потім повільно сповз зі стільця й сів на підлогу біля ніжки стола. Заплакав голосно, з надривом, не закриваючи обличчя й не намагаючись зберегти гідність. Три хвилини ніхто не просив його підвестися.

Надвечір на фермі працювала слідча група. У конторі знайшли загальний зошит, загорнутий у церату. На кожному рядку стояли дата, кілометр дороги, сума й перелік відібраного. Від минулого жовтня було записано сорок один напад, хоча заяви надійшли лише по дев’яти.

Біля стіни дитячої кімнати лишалися шість мішків з одягом. На кожному хімічним олівцем була виведена перша літера імені. Їх підготували до ранкового завантаження.

У льосі поруч із солом’яним тюфяком виявили стос висушених хлібних шкоринок — вісімнадцять штук. Максим не з’їдав усього, що приносив Степан, а лишав запас на випадок, якщо одного дня двері зверху перестануть відчиняти.

За тиждень Коваленко викликав Олега підписати протокол і поклав перед ним папку з описом знайденого.

— Скажу один раз, — промовив він. — Якби ви мене послухали, ми прибули б о сьомій п’ятнадцять. У кімнаті лишилися б мішки, у конторі — зошит, а льох виявився б порожнім.

Олег не відповів. Жоден із них не міг назвати точне місце, куди на той час уже вивезли б шістьох дітей…