Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Коваленко вискочив на дорогу ще до повної зупинки. Він побачив хлібний фургон, молоковоз, зелений фургон між ними й Олега на підніжці.

— Ви ж обіцяли не їхати.

— Збрехав, — відповів Олег.

Коваленко хотів продовжити, але слова застрягли. Ще вночі він перелічував водієві причини, з яких не можна діяти без групи: темрява, невідома кількість нападників, відсутність зброї та зв’язку. Усі причини лишалися справедливими. Перед ним, однак, стояли три цивільні машини, і в одній із них були діти, яких за кілька хвилин уже могли везти в невідомому напрямку. Слідчий не подякував Олегові й не схвалив ризику. Лише відклав суперечку й узявся до того, що тепер вимагало негайного рішення.

Слідчий розчинив кузов і довго світив усередину ліхтарем. Потім спитав, скільки дітей. П’ятеро могли йти, шостий лежав із пошкодженою ногою й потребував лікарні. На фермі лишився зв’язаний Тарас, а Руслан близько двадцяти хвилин тому пішов пішки до лісосмуги.

Коваленко підійшов до Степана. Сивий стояв біля зеленого фургона, тримався за плече й не намагався втекти. Олег пояснив, що той попередив їх, провів на ферму, вийняв деталь із позашляховика й допоміг вивести дітей.

— Розумієте, що зараз поїдете з нами? — спитав слідчий.

— Розумію.

Степан дістав із кишені деталь системи запалювання й віддав її поліцейському. Виправдань не пропонував.

Одну машину спрямували до ферми, другу — дорогою, куди пішов Кряж. Хлібовоз поїхав у районний центр. Дітей привезли до восьмої, розмістили у двох кабінетах і напоїли гарячим чаєм. Булок у кузові ще лишалося досить.

Наталія Іванівна приїхала за двадцять хвилин після дзвінка й оглядала дітей по одному. Максима швидкою відвезли до районної лікарні. Знімок показав перелом гомілки, який за кілька тижнів почав зростатися неправильно. Лікар пояснив: в обласній клініці кістку доведеться виправляти заново. Але спершу підлітка треба було зігріти, нагодувати й привести до стану, що дозволяв перенести дорогу.

Соню привезли о десятій. По неї з’їздив Дмитро: молоковоз уже треба було повернути в гараж, а Олег не міг відійти від кабінетів. Увійшовши до відділку, дівчинка зупинилася посеред коридору.

Під вікном на довгій лаві сиділи всі п’ятеро. Хтось із працівників приніс із дому кофти й шкарпетки. Діти тримали емальовані кухлі. Першим Соню помітив Сашко. Він зіскочив на підлогу й повільно підійшов, ніби боявся, що видіння зникне. За ним підвелися Олеся, Кирило й Артем.

Вони оточили Соню й почали мовчки торкатися її рукава, волосся, плеча — перевіряли, чи справжня.

— Сонько, тебе назад привезли, — сказала Олеся.

— Ні. Я сама приїхала.

Богдан не підійшов. Він сидів скраю, тримаючи вистиглий кухоль обома руками, і дивився в стіну. Соня трохи постояла поруч із молодшими, потім обережно вивільнилася й сіла біля нього.

— Богдане, ти тоді втримав мене, коли Максим кричав у дворі.

Підліток не повернувся.

— Якби ти відпустив, я б вибігла, — продовжила вона.

Обличчя хлопця напружилося. Він чекав звинувачення, якого сам боявся.

— Я тримав, щоб Тарас і тебе не вдарив.

— Я знаю.

Богдан нарешті подивився на неї. У цю мить Олег побачив не помічника злочинців, а тринадцятирічну дитину, якій уперше сказали, що спроба захистити іншого не робить її винною…