Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Кількома місяцями раніше очікування розтяглося до грудня. Для Соні воно вже не було тим безпорадним часом, коли будь-яке рішення ухвалювали чужі люди. Ольга Сергіївна лишалася поруч, документи поступово збиралися, а Максим відновлювався після операції. Тепер у кожного наступного кроку була зрозуміла мета: не розлучити брата й сестру та відправити їх в один дім.

Обіцянки, даної в кабінеті інспекторки, Олег не забув. Він дізнавався про стан Максима й чекав рішення щодо документів Соні. Ірина, яка супроводжувала дівчинку до обласного центру, і далі допомагала братові й сестрі, а перед від’їздом купила підліткові нові черевики. Після тижнів, коли діти залежали від рішень Кряжа, навіть повільне оформлення безпечного дому означало рух уперед.

Максим учився вставати з опорою. Після нової операції нога знову боліла, але тепер біль був частиною лікування, а не покаранням і не наслідком чужої жорстокості. Лікар не приховував, що хода, найімовірніше, лишиться нерівною. До грудня підліток уже міг ходити з палицею, важко переносячи вагу на ліву ногу.

Ольга Сергіївна оформлювала папери одразу на двох. У кабінетах її кілька разів просили зачекати на рішення, принести ще одну довідку або підтвердити обставини, про які вона сама дізналася лише недавно. Вона не скаржилася. Дев’ять днів першого приїзду провела між лікарнею й службовими столами, потім продовжувала листування з дому. Зрештою дозвіл було отримано.

Соня не виявляла радості наперед. Вона вже знала, як швидко обіцяний дім може перетворитися на замкнену кімнату. Тітка не переконувала її словами. Натомість разом із нею складала речі, показувала квитки й пояснювала маршрут. Дорога мала зайняти майже добу. Їхати доводилося в тому самому напрямку, звідки навесні пішли брат із сестрою, але тепер на них чекали.

Старий Максимів черевик увесь цей час лишався в Соні. Після зустрічі в лікарні дівчинка знову загорнула його в той самий кухонний рушник. Взуття було надто велике, пахло сирою шкірою й займало багато місця, але під час зборів Ольга Сергіївна не стала питати, навіщо його везти. Побачивши, як Соня притиснула згорток до грудей, тітка без суперечок звільнила для нього куток у сумці.

Решта дітей роз’їжджалася поступово. Кирило опинився в бабусі. Сашка забрала родичка, яка вважала його загиблим. Артем поїхав до іншого міста. Олеся й Богдан лишилися разом у дитячому будинку. Ірина записала адресу закладу: узимку туди вирушить перша з посилок, які вона потім надсилатиме обом дітям три роки поспіль.

Чотири рази на тиждень хлібний маршрут Олега проходив через сорок другий кілометр. Від того ранку він жодного разу не минав поворот на звичній швидкості. Пам’ять про місце не вимагала ні обіцянок, ні спеціальних позначок: узбіччя саме з’являлося у світлі фар раніше, ніж водій устигав про нього подумати.

Квитки були на вечірній поїзд десятого грудня. В Олега не було легкової машини, тому до вокзалу вирішили їхати хлібним фургоном. Перед виїздом він узяв в експедиції дві свіжі буханки — сьогоднішні, ще теплі. Нікому про них не сказав і сховав у своїй сумці.

Коли він під’їхав, біля ґанку вже чекали Ольга Сергіївна, Соня й Максим. Підліток стояв із палицею й важко спирався на ліву ногу, але до машини підійшов сам. На ньому були нові черевики, куплені Іриною на ринку. Старий черевик із трьома вузлами лежав у Сониній сумці, готовий вирушити разом із ними…