Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Олег розмістив сумки в кузові, а пасажирів посадив у кабіну й на закріплену лаву. Їхали повільно. Ольга Сергіївна всю дорогу навіщось перепрошувала: за важкі сумки, за те, що Максим не може швидко піднятися, за дев’ять днів клопоту і за власне запізнення на вісім місяців. Ніхто не розумів, перед ким саме вона почувається винною.

Олег кілька разів відповів, що перепрошувати нема за що. Соня слухала мовчки, поклавши долоню на сумку зі старим черевиком. Максим сидів поруч із палицею між коліньми й дивився у вікно. Він не просив зупинитися, хоч на кожному повороті мимоволі напружував плечі від болю.

На вокзал приїхали заздалегідь. Вечірня платформа була холодна, над коліями висів легкий туман. Олег переніс багаж, Максим ішов сам, повільно й важко припадаючи на ліву ногу. Кожен його крок змушував оточення підлаштовувати темп, але ніхто не пропонував нести підлітка. Після льоху йому було важливо дійти до вагона власними ногами.

Ольга Сергіївна перевіряла квитки, паспорти й довідки, потім знову починала перевіряти. Поправила Соні шарф, переконалася, що речі зібрані, і ще раз подивилася номер вагона. Максим стояв поруч, спираючись на палицю. Він не просив сісти, хоч на обличчі проступила втома.

Олег майже не брав участі в розмові. Він тримав на плечі дорожню сумку й стежив за годинником. Поїзд стояв біля платформи лише чотири хвилини. Після відправлення йому треба було повернути фургон на завод, заправити й підготувати до шостої ранку.

Соня кілька разів підходила до вагона й знову поверталася. Вона легко розмовляла з Іриною й Мариною, спитала в Максима, чи зручно йому стояти, але, опинившись перед Олегом, раптом не змогла дібрати слів.

— Олегу Петровичу…

— Що?

Вона подивилася на нього так само прямо, як у перший день у кабіні, тільки тепер не просила рятувати. Дівчинка явно хотіла сказати щось важливе, але кожен початок фрази здавався їй неправильним. Подяка не вміщала того, що сталося. Прощання звучало надто остаточно. Обіцянка повернутися залежала не від неї.

Олег зняв із плеча сумку, розкрив її й дістав дві буханки. Теплий хліб був загорнутий у чистий папір. Він простягнув обидві Соні.

— Візьміть у дорогу. Майже добу їхати.

Дівчинка взяла хліб обома руками. Так само вона тримала першу булку біля сільського магазину: обережно, ніби не вірила, що її не попросять заплатити й не відберуть за хвилину.

Тоді, у кабіні, Соня їла, опустивши голову, і боялася назвати прізвище. Тепер поруч стояли живий брат у нових черевиках і тітка з квитками на трьох. У сумці лежала річ, яку дівчинка несла як останню пам’ять про Максима, а тепер могла зберігати просто тому, що сама так вирішила.

Вона подивилася на дві буханки, потім на Олега. Губи здригнулися. Уся напруга, що тримала її від ранку втечі, почала відпускати саме тут, на холодній платформі…